Приватний нотаріус: Щелкунова Іванна Анатоліївна

 

Адреса нотаріуса: 44000, смт. Шацьк, вул. Шковороди, 16а.

тел. (03355) 2-00-75

 

ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ ПОЗА МЕЖАМИ РОБОЧОГО МІСЦЯ НОТАРІУСА

Правовою основою нотаріату є Конституція України, Закон України «Про нотаріат» (далі – Закон) та інші законодавчі акти України.

Відповідно до вимог Закону нотаріус зобов’язаний здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до Закону і принесеної присяги, дотримуватися правил професійної етики.

Правила професійної етики нотаріусів України, затверджені наказом Міністерства юстиції від 04.10.2013 № 21.04/5 (далі – Правила) та розроблені відповідно до статті 5 Закону і визначають принципи професійної етики нотаріуса, якими нотаріус має керуватися у відносинах з державними органами, фізичними та юридичними особами, іншими нотаріусами.

Так, відповідно до Правил, професійна поведінка нотаріусів України ґрунтується на принципах законності, об’єктивності, неупередженості, чесності, добросовісності тощо.

Кінцевою метою професійної роботи нотаріуса є охорона та захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Правилами визначено, що нотаріус при виконанні своїх професійних обов’язків не повинен допускати: порушення без поважних причин встановленого режиму роботи; необґрунтованої відмови у виїзді до осіб, які звернулися по вчинення нотаріальних дій у випадках, передбачених законодавством; відсутності на робочому місці у нотаріальній конторі без поважних причин; передачі функцій зі вчинення нотаріальних дій співробітникам нотаріальної контори тощо.

В той же час відповідно до вимог частини 2 статті 41 Закону, глави 1 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса.

В окремих випадках, коли громадянин не може з’явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваного правочину, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу. Випадки вчинення нотаріальних дій на виїзді необхідно відносити до винятків, що здійснюються у разі неможливості такого з’явлення чи зумовлені особливістю вчинюваної нотаріальної дії. До випадків, коли особа не може з’явитись до нотаріуса, можна віднести, зокрема, хворобу, перебування її в установі виконання покарань, лікарні, тощо.

Нотаріусом здійснюється виїзд для вчинення нотаріальної дії поза межами державної нотаріальної контори чи робочого місця приватного нотаріуса лише після звернення особи до державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса особисто чи за телефоном, після запису паспортних даних особи до Журналу обліку викликів нотаріуса для вчинення нотаріальних дій поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем приватного нотаріуса та після роз’яснення особі порядку вчинення нотаріальної дії поза межами держнотконтори чи робочого місця приватного нотаріуса.

Для вчинення нотаріальних дій поза робочим місцем, нотаріус здійснює виїзд до особи щонайменше двічі: перший раз – для встановлення до вчинення правочину волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії,  дійсних намірів кожної із сторін, відсутності у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину та погодження проекту документу;  другий раз – без­посередньо для вчинення нотаріальної дії.

Виїзд нотаріуса для вчинення нотаріальних дій за межі робочого місця є додатковою платною послугою, вартість якої визначається згідно відповідних тарифів, затверджених управлінням юстиції (для держнотконтори) та за домовленістю (для приватних нотаріусів).

 Приватний нотаріус                       І.А. Щелкунова

 

Договори про припинення режиму спільної сумісної
власності подружжя на нерухоме майно.

Цивільне законодавство України визначає два види спільної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки із майна, що перебуває у спільній сумісній власності, вважається, що частки у співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом ( ст. 355 ЦК України).
Згідно статті 63 Сімейного кодексу України сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним.
Ст.60 СК України встановлено, що право на майно виникає у обох із подружжя одночасно, у момент набуття його хоча б одним із них, незалежно від того на кого оформлене право власності, майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.
В ч.1 ст.70 СК України зазначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом справа спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленністю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі ( ст.71 СК України). За взаємною згодою дружина та чоловік мають право укласти договір поділу нерухомого майна, а також виділити нерухоме майно зі складу всього майна подружжя.
В п.4 глави 5 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вказано, що укладання одним із подружжя зі сторонньою особою договорів купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, довічного утримання (догляду), застави, спадкового договору щодо своєї частки у спільній сумісній власності подружжя можливе лише за умови її визначення або виділу в натурі (п.п 4.1). Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності може бути посвідчений без визначення або виділу цієї частки. (п.п.4.3). Дружина та чоловік мають право на укладання договорів про поділ майна, що належать їм на праві спільної сумісної власності.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
За взаємною згодою, добровільно подружжя має право здійснити поділ чи виділ майна і після розірвання шлюбу ( ст.68 СК України).
Поділу підлягає лише майно, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності, виходячи з принципу рівності часток, якщо відсутні інші домовленості між ними або шлюбний договір. Договори між подружжям поділу різних видів їх спільного майна мають встановити режим особистої приватної власності кожного з подружжя на частину майна або на все набуте в шлюбі майно.
Майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Але воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, а саме договорів дарування, купівлі-продажу, найму, які подружжя можуть укладати між собою (ч.1 ст.64 СК України).
Якщо предметом поділу є нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу у спільну сумісну власність, і право особистої приватної власності на підставі цього договору переходить до одного з подружжя, то такий договір є документом, що підтверджує право власності одного з подружжя (колишнього подружжя) на такий об'єкт. Після укладання договору про поділ майна відповідні відомості повинні бути внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Але може бути декілька варіантів щодо документів про право власності на майно, що є предметом поділу. Так, якщо в результаті поділу майно, титульним власником якого є один з подружжя, і майно в результаті поділу залишається за ним, то документом про право власності залишається попередній документ, а договір про поділ буде невід'ємною його частиною. Ці зміни щодо документів на майно повинні бути внесені до ДРРП. Якщо ж титульним власником був, наприклад чоловік, а в результаті поділу нерухоме майно переходить до дружини, то договір про поділ майна буде документом, що підтверджує право власності дружини на майно, на підставі якого нотаріус здійснює державну реєстрацію права власності на майно на ім'я дружини, а попередній документ про право власності на нерухоме майно вилучається і залишається у справі нотаріуса.
Згідно ч.2 ст.64 СК України договори про відчуження одним із подружжя на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя можуть бути укладені без виділу цієї частки. Але ця норма не дає підстав укладати договір якби за спрощеною процедурою, а діє як певний механізм визначення правового режиму нерухомого майна між подружжям. Один з подружжя, який є титульним власником, не може здійснити відчуження іншому з подружжя майна, яке їх спільною сумісною власністю, в цілому, тому що інший з подружжя вже є співвласником такого майна за законом.
Сімейне законодавство передбачає, що подружжя має право укласти договір про виділ об'єкта нерухомого майна одному із подружжя зі складу усього майна, який підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо один із подружжя за згодою другого із подружжя добровільно бажає змінити правовий режим одного об'єкта нерухомого майна на особисту приватну власність, то потрібно укласти договір про виділ нерухомого майна із спільної сумісної власності в особисту приватну власність одного із подружжя.
Подружжя може укласти договір по визначення часток у спільному майні подружжя. Такий договір також повинен бути посвідчений нотаріально. Правовий режим майна подружжя може бути змінений за домовленістю між ними (ч.1 ст. 67, ч.1 ст.70 СК України). Подружжя має право самостійно визначити розмір часток кожного із них, навіть відступити від рівності часток. Тобто подружжя може визначити ідеальні частки в праві спільної сумісної власності, уклавши про це договір. Внаслідок укладення такого договору у кожного з подружжя виникає право на частку у праві спільної часткової власності. У відповідності до ст.182 та ст.334 Цивільного кодексу України таке право підлягає державній реєстрації.

Приватний нотаріус                                           І.А. Щелкунова

 

Договір  про сплату аліментів на дитину.

           Договір про сплату аліментів є різновидом цивільно-правових договорів та регулюється сімейним та цивільним законодавством. Даний договір заснований на одному із загальних принципів регулювання сімейних відносин, відображеному у ст. 9 Сімейного кодексу України, якою встановлено положення про те, що регулювання сімейних відносин може відбуватися за домовленістю (договором) між учасниками цих відносин. Зазначений договір спрямований на настання правових наслідків, передбачених нормами сімейного законодавства, - на надання батьками утримання їхній дитині. Крім того, договір між батьками про сплату аліментів на дитину спрямований, насамперед, на добровільне виконання матір'ю чи батьком дитини її аліментного обов'язку.

          Як і будь-який цивільно-правовий договір, даний договір для його чинності повинен відповідати загальним вимогам, встановленим ст. 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину. А саме:

1. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

          Батьки дитини мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати аліментів. Умови такого договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені Сімейним кодексом України. За домовленістю між  батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

           Тому, при укладенні договору батьки дитини вправі визначити розмір, порядок та форму (способи виконання обов'язку утримання дитини), а також інші умови надання утримання своїм неповнолітнім дітям. Аліменти за домовленістю батьків можуть сплачуватися у твердій грошовій сумі, сплачуваній періодично чи одноразово, у частках від заробітку (доходу) платника, шляхом надання майна або іншим шляхом, встановленим сторонами у договорі. Може бути передбачено також поєднання декількох способів.

         Сторони такого договору вільні у встановлені розміру аліментів на утримання дитини. Розмір аліментів, встановлений домовленістю, визначається батьками самостійно. Таким чином, розмір аліментів може перевищувати суму, яку б встановив суд у своєму рішенні, якщо аліменти стягувалися б у судовому порядку. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені Сімейним кодексом. Тому розмір аліментів не може бути меншим за розмір аліментів, визначений ч. 2 ст. 182 Сімейного кодексу, тобто мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених ст. 184 Сімейного кодексу. У противному випадку такий договір за рішенням суду буде визнано недійсним.

       Строки сплати аліментів визначаються батьками у договорі самостійно, але з урахуванням положення про те, що вони не будуть порушувати права дитини. Можливою є виплата аліментів щомісяця, через інші проміжки часу, а також у вигляді одноразово наданої суми. Батьки можуть домовитись про будь-які строки сплати аліментів, але вони будуть тривати лише до часу досягнення дитиною повноліття - 18-річного віку.

        У випадку сплати аліментів у твердій грошовій сумі, у зв'язку із постійними інфляційними процесами, сторони договору про сплату аліментів вправі включити до договору умову щодо індексації такої грошової суми.

         Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

         Договір про сплату аліментів, не посвідчений нотаріально, є недійсним (нікчемним).

         Проте якщо сторони аліментного договору домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

    Нотаріальна форма договору про сплату аліментів надає можливість виконати його у примусовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. Такий порядок можна вважати спрощеним у порівнянні із судовим. Так, передбачено, що у випадку невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором про сплату аліментів, аліменти з нього можуть стягуватися не за судовим рішенням, а на підставі виконавчого напису нотаріуса органом державної виконавчої служби. Таке стягнення відбувається у примусовому порядку з дотриманням вимог, закріплених Законом України "Про виконавче провадження".

             Договір про сплату аліментів може містити положення про зміну його умов та припинення договору. При цьому така зміна умов договору, як зміна розміру аліментів можлива із врахуванням положень ст. 192 Сімейного кодексу. Зміни до договору про сплату аліментів можуть вноситися протягом усього часу дії договору за взаємною згодою сторін шляхом укладання ними відповідного правочину у письмовій формі та нотаріально посвідчуватись. Не посвідчена нотаріально формаправочину про зміну умов або припинення договору про сплату аліментів тягне за собою його недійсність (нікчемність).                   

              Припинення договору про сплату аліментів є можливим у зв'язку із укладанням батьками договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно,  або у зв'язку із закінченням строку дії договору або досягнення дитиною 18-річного віку (повноліття).

 

Приватний нотаріус              І.А. Щелкунова.

 

ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ ЗА УЧАСТЮ ПЕРЕКЛАДАЧА, СУРДОПЕРЕКЛАДАЧА

Переклад - це процес відтворення письмового тексту або усного вислову засобами іншої мови. Переклад є одним із найважливіших шляхів взаємодії національних культур та дієвим способом міжкультурної комунікації. Метою будь-якого перекладу є передача повідом¬лення інформації з однієї мови (оригіналу) на іншу мову (переклад). Перекласти - це означає точно й повно висловити засобами однієї мови те, що вже зафіксовано засобами іншої мови у нерозривній єдності змісту та форми. Перелік нотаріальних дій, що вчиняються нотаріуси, включає в себе нотаріальну дію по засвідченню вірності перекладу з однієї мови на іншу. 
Нотаріальне діловодство в Україні здійснюється державною мовою. Законом України «Про засади державної мовної політики» визначено, що державною мовою України є українська мова. Якщо особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не володіє державною мовою, за її заявою тексти нотаріально оформлюваних документів мають бути перекладені мовою, якою вона володіє. Переклад може здійснюватися як в усній, так і в письмовій формі.
Засвідчення вірності перекладу документа вчиняється нотаріусом за усним зверненням заінтересованої особи, або за клопотанням заінтересованої особи при вчиненні іншої нотаріальної дії.
Засвідчення вірності перекладу може здійснюватися не тільки одночасно з вчиненням іншої нотаріальної дії, але і як окрема нотаріальна дія. 
Згідно зі статтею 79 Закону України «Про нотаріат» нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на іншу, якщо він знає відповідні мови, з яких або на які перекладається документ. Якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем. 
Необхідно звернути увагу на те, що при засвідченні вірності перекладу, що зроблений нотаріусом особисто, та/або при засвідченні справжності підпису перекладача, нотаріуси засвідчують вірність перекладу лише документів. Тобто, надані нотаріусу тексти, повинні відповідати вимогам, що встановлені законодавством до документів, а саме:
- обов'язкове надання для перекладу оригіналів документів чи копій, засвідчених в установленому законом порядку; 
- документ повинен мати юридичне значення;
- документ повинен не суперечити закону;
- засвідчення документу не заборонено законом;
- іншим вимогам до документів, що подаються для вчинення нотаріальної дії, відповідно до Глави 8 Розділу I Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

При засвідченні вірності перекладів документів, що складені за межами України за участю іноземних властей або які від них виходять, нотаріусу необхідно звернути увагу на наявність на таких документах відмітки щодо їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України, тобто пересвідчитись, що документ відповідає законодавству країни, яка його видала, та підписи іноземних посадових осіб є справжніми. Засвідчувати вірність перекладів документів, що видані іноземними державами, без їх легалізації можливо лише у тих випадках, коли це передбачено законодавством України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Відповідно до вимог, що встановлені Законом України «Про нотаріат», засвідчення вірності перекладу документа з однієї мови на іншу вчиняється особисто нотаріусом. Лише у разі, якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем. І в цьому випадку нотаріус засвідчує не вірність перекладу, а справжність підпису перекладача. Справжність підпису перекладача засвідчується нотаріусом за правилами, що встановлені Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
При вчиненні нотаріальної дії за участю перекладача нотаріусу необхідно встановити його особу та перевірити його кваліфікацію як перекладача. Нотаріус не може перевірити знання та рівень володіння мовою перекладача, але зобов'язаний перевірити кваліфікацію перекладача згідно з наданими ним документами. Перекладач разом з документом, що встановлює його особу, повинен надати документ, який підтверджує його кваліфікацію, тобто надати підтвердження наявності підготовки, професійних знань, майстерності та досвіду, що дають можливість йому належним чином виконувати завдання з перекладу. Питання щодо кваліфікації перекладача є вкрай важливим. 
Положенням про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту) передбачено, що підготовка кваліфікованих робітників здійснюється за освітньо-кваліфікаційними рівнями згідно з відповідними освітньо-професійними програмами (Положення затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1998 р. № 65 із змінами, внесеними згідно з Постановами КМУ № 677 від 23.04.99 та № 1482 від 13.08.99, № 538 від 07.08.2013). 
Слід звернути увагу на те, що проходження курсів іноземних мов не супроводжується присвоєнням кваліфікацій. Отже, єдиним документом, що підтверджує кваліфікацію перекладача, може бути тільки документ про здобуття повної вищої освіти за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста або магістра, і засвідчується відповідно дипломом спеціаліста або дипломом магістра із зазначенням спеціальності - переклад (Перелік спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України 27.08.2010 р. № 787, втратила чинність 01.09.2015 на підставі Постанови КМ № 266 від 29.04.2015).

При вчиненні нотаріальних дій у нотаріальному процесі може брати участь сурдоперекладач. Сурдоперекладач - це перекладач жестової мови (інша назва професії - перекладач-дактилолог), який є проміжною ланкою в комунікації чуючих та глухих осіб, фахівцем, який здійснює переклад між словесною мовою та жестовою мовою в прямому та зворотному напрямках, що включає в себе як усний (синхронний, послідовний), так і письмовий переклади.
Залучення до вчинення нотаріальних дій перекладачів жестової мови обумовлена виконанням нотаріусом обов'язку щодо встановлення намірів сторін вчиняти правочин та має на меті дотримання загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочинів, що визначені статтею 203 Цивільного кодексу України. Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом спілкування нотаріуса з учасниками правочину та встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін.
Згідно з Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України обов'язковість присутності особи, яка володіє технікою спілкування з глухою, німою або глухонімою особою, встановлена лише для випадків, коли глуха, німа або глухоніма особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписати документ. Порозумітись з письменною особою, яка має вади слуху можливо, але на практиці це вкрай важко виконати у зв'язку з тим, що через особливості сприйняття значна частина глухих має аграматизм (аграматизм - порушення розуміння і вживання граматичних засобів мови). При вчиненні нотаріальної дії для фізичної особи з вадами слуху участь перекладача жестової мови (сурдоперекладача) зумовлена необхідністю встановлення нотаріусом волевиявлення такої фізичної особи, встановлення відсутності примусу, а також відсутності у особи заперечень щодо кожної з умов правочину, встановлення дійсних намірів та розуміння значення, умов правочину та його правових наслідків.

При вчиненні нотаріальних дій за участю перекладача, в тому числі перекладача жестової мови (сурдоперекладача), нотаріус має керуватися вимогами статті 79 Закону України «Про нотаріат», глави 9 Розділу І та глави 8 Розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а також Правилами ведення нотаріального діловодства.
При засвідченні вірності підпису перекладача, в тому числі перекладача жестової мови (сурдоперекладача), нотаріус повинен встановити особу перекладача та особу громадянина, для якого вчиняється такий переклад. При цьому перекладач разом з документом, що встановлює його особу, повинен надати документ, що підтверджує його кваліфікацію. 
Якщо при вчиненні нотаріальної дії (посвідчення правочину, засвідчення вірності копії тощо) одночасно вчиняється й переклад на іншу мову, то переклад вміщується поруч з текстом документа на одній сторінці, розділеній вертикальною рискою таким чином, щоб оригінальний текст розташовувався з лівого боку, а переклад - з правого. Переклад, що розміщений на окремому від оригіналу чи копії аркуші, прикріплюється до нього, прошнуровується та скріплюється підписом нотаріуса і його печаткою.
Переклад робиться з усього тексту документа і закінчується підписом перекладача та підписом особи, в тому числі особи з вадами слуху, для якої вчиняється такий переклад. 
Особа, що не володіє мовою, якою виготовлений документ, підписується тією мовою, якою вона володіє.
Під текстом документа з проставленими підписами перекладача та особи (особи з вадами слуху), для якої вчиняється такий переклад, нотаріусом вчиняється посвідчувальний напис про відповідну нотаріальну дію та про засвідчення справжності підпису перекладача. 
Відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 Глави 8 Розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України справжність підпису перекладача засвідчується за загальними правилами засвідчення справжності підпису, що встановлені Главою 7 Розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Згідно з пунктом 7.20 Правил ведення нотаріального діловодства при одночасному вчиненні будь-яких нотаріальних дій з одночасним засвідченням справжності підпису перекладача та/або засвідчення вірності письмового перекладу документа нотаріусом вважається, що вчиняються дві нотаріальні дії, і кожній з них присвоюється окремий реєстровий номер.

Особливу увагу треба звернути нотаріусу при посвідченні заповіту фізичної особи, яка є глухою, німою або глухонімою, або не володіє державною мовою. Так, окрім залучення перекладача, зокрема перекладача жестової мови, при посвідченні заповіту, вимогами цивільного законодавства встановлено, що у разі, коли особа через фізичні вади не може сама прочитати текст заповіту, таке посвідчення має відбуватися за участю не менш як двох свідків (статті 1248, 1253 Цивільного кодексу України). Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

При вчиненні нотаріальних дій нотаріуси застосовують посвідчувальні написи за формами, встановленими Правилами ведення нотаріального діловодства (Додаток 25). У випадках відсутності необхідних посвідчувальних написів, які б відповідали вчинюваній нотаріальній дії, нотаріус може застосовувати ту з форм, яка найбільше відповідає змісту вчинюваної нотаріальній дії, із застосуванням окремих елементів інших посвідчувальних написів. У зв'язку з тим, що Додаток 25 до Правил ведення нотаріального діловодства не містить форми посвідчувального напису щодо засвідчення справжності підпису перекладача жестової мови (сурдоперекладача), вважається можливим застосувати елементи форми № 61.

Таким чином, особа, яка не володіє державною мовою, а також особа, яка є глухою, німою або глухонімою, не обмежені в праві звернутися до нотаріуса за вчиненням відповідної нотаріальної дії, та мають можливість ознайомитись зі змістом нотаріально оформлюваного документа, як за допомогою нотаріуса, так і за допомогою перекладача (сурдоперекладача).

Подробнее: http://just-mykolaiv.gov.ua/vchinennja_notarialnih_dij_za_uchastju_perekladacha_surdoperekladacha_privatnij_notarius_pervomajskogo_rajonnogo_notarialnogo_okrugu_tkachenko_nv

Приватний нотаріус                      І.А. Щелкунова

 

ЧЕРГОВІСТЬ СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ

Цивільний кодекс України № 435-IV від 16.01.2003 року, який набрав чинності 01.01.2004 року, зі змінами, передбачає:

Спадкуванням - це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Види спадкування:

за заповітом;

за законом.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, настає спадкування за законом.

Отже, спадкування за законом має місце тоді, коли не існує заповіту.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Цивільним кодексом України визначається п’ять черг спадкоємців за законом.

ПЕРША ЧЕРГА СПАДКОЄМЦІВ ЗА ЗАКОНОМ:

      Діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті. Здатність бути спадкоємцем не пов’язується законом з досягненням фізичною особою певного віку. Тому спадкоємцями можуть бути як новонароджені, так і повнолітні діти спадкодавця. Спадкові права дітей не залежать також від того, чи народилися вони під час перебування спадкодавця в зареєстрованому шлюбі. Якщо дитина була народжена після смерті особи, яка перебувала із матір’ю новонародженого у зареєстрованому шлюбі, померла особа визнається батьком дитини лише якщо остання народилася до спливу десяти місяців після його смерті (ч. 2, 3 ст. 122 Сімейного кодексуУкраїни). Виняток передбачений у разі, якщо дитина народилася хоча і до спливу десяти місяців від дня смерті чоловіка її матері, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою. На рівних засадах з кровними дітьми спадкують особи, які були усиновлені спадкодавцем.

      Той з подружжя, який пережив спадкодавця. Другий з подружжя є спадкоємцем, якщо на день смерті спадкодавця він перебував у зареєстрованому шлюбі зі спадкодавцем.

       Батьки спадкодавця. Батьки усуваються від права спадкування, якщо вони були позбавлені батьківських прав щодо дитини і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини; якщо за рішенням суду буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання дітей (абз. перший, другий ч. 3 ст. 1224 Цивільного кодексу України).

Доказом родинних та інших відносин спадкоємців зі спадкодавцем є: свідоцтва органів реєстрації актів цивільного стану, повний витяг з реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису, копії актових записів, копії рішень суду, що набрали законної сили, про встановлення факту родинних та інших відносин (п. 4.2 Глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

ДРУГА ЧЕРГА СПАДКОЄМЦІВ ЗА ЗАКОНОМ:

     Рідні брати та сестри спадкодавця. До рідних братів та сестер спадкодавця належать як повнорідні, тобто ті, які мають обох спільних батьків, так і неповнорідні, тобто ті, які мають лише одного зі спільних батьків.

      Баба та дід спадкодавця як з боку батька, так і з боку матері.

ТРЕТЯ ЧЕРГА СПАДКОЄМЦІВ ЗА ЗАКОНОМ:

      Рідні дядько та тітка спадкодавця. Тобто рідні (повнорідні або неповнорідні) брати та сестри батьків спадкодавця.

ЧЕТВЕРА ЧЕРГА СПАДКОЄМЦІВ ЗА ЗАКОНОМ:

      Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини. Юридичний факт проживання однією сім’єю зі спадкодавцем протягом п’яти років до часу відкриття спадщини має бути встановлений винятково рішенням суду, яке набрало законної сили (п. 4.4 Глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Нотаріус не має можливостей для того, щоб безспірно встановити зазначені обставини.

ПЯТА ЧЕРГА СПАДКОЄМЦІВ ЗА ЗАКОНОМ:

Ø      Інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

Таким чином, у п’яту чергу спадкоємців за законом можна віднести наступних родичів спадкодавця: онуки (другий ступінь споріднення); правнуки, прабаба, прадід, племінники (третій ступінь споріднення); двоюрідні брати та сестри, двоюрідні онуки; двоюрідні діди та бабки, двоюрідні брати та сестри (четвертий ступінь споріднення); двоюрідні правнуки, двоюрідні прадіди та прабабки, двоюрідні племінники, двоюрідні дядьки та тітки, троюрідні брати та сестри (п’ятий ступінь споріднення); троюрідні правнуки, троюрідні прадіди та прабабки, троюрідні племінники, троюрідні дядьки та тітки, чотириюрідні брати та сестри (шостий ступінь споріднення).

    Утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Факт перебування на утриманні підтверджується рішенням суду, що набрало законної сили, про встановлення факту перебування непрацездатної чи неповнолітньої особи на утриманні. Непрацездатність утриманця за віком може бути підтверджена паспортом, свідоцтвом про народження; непрацездатність за станом здоров’я - за пенсійною книжкою або довідкою, виданою відповідним органом медико-соціальної експертизи (п.п. 4.3, 4.4 Глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

ЧЕРГОВІСТЬ ОДЕРЖАННЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ МОЖЕ БУТИ ЗМІНЕНА ДВОМА СПОСОБАМИ:

      Договірний спосіб. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.

   Судовий спосіб. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

СПАДКУВАННЯ ЗА ПРАВОМ ПРЕДСТАВЛЕННЯ

Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

РОЗМІР ЧАСТКИ У СПАДЩИНІ СПАДКОЄМЦІВ ЗА ЗАКОНОМ

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Приватний нотаріус                      І.А. Щелкунова

	Детальніше: http://just-mykolaiv.gov.ua/chergovist_spadkuvannja_za_zakonom_privatnij_notarius_mikolajivskogo_miskogo_notarialnogo_okrugu_mikolajivskoji_oblasti_nikitin_rv

 

Договори про припинення режиму спільної сумісної
власності подружжя на нерухоме майно.

Цивільне законодавство України визначає два види спільної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки із майна, що перебуває у спільній сумісній власності, вважається, що частки у співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом ( ст. 355 ЦК України).
Згідно статті 63 Сімейного кодексу України сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним.
Ст.60 СК України встановлено, що право на майно виникає у обох із подружжя одночасно, у момент набуття його хоча б одним із них, незалежно від того на кого оформлене право власності, майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.
В ч.1 ст.70 СК України зазначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом справа спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленністю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі ( ст.71 СК України). За взаємною згодою дружина та чоловік мають право укласти договір поділу нерухомого майна, а також виділити нерухоме майно зі складу всього майна подружжя.
В п.4 глави 5 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вказано, що укладання одним із подружжя зі сторонньою особою договорів купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, довічного утримання (догляду), застави, спадкового договору щодо своєї частки у спільній сумісній власності подружжя можливе лише за умови її визначення або виділу в натурі (п.п 4.1). Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності може бути посвідчений без визначення або виділу цієї частки. (п.п.4.3). Дружина та чоловік мають право на укладання договорів про поділ майна, що належать їм на праві спільної сумісної власності.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
За взаємною згодою, добровільно подружжя має право здійснити поділ чи виділ майна і після розірвання шлюбу ( ст.68 СК України).
Поділу підлягає лише майно, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності, виходячи з принципу рівності часток, якщо відсутні інші домовленості між ними або шлюбний договір. Договори між подружжям поділу різних видів їх спільного майна мають встановити режим особистої приватної власності кожного з подружжя на частину майна або на все набуте в шлюбі майно.
Майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Але воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, а саме договорів дарування, купівлі-продажу, найму, які подружжя можуть укладати між собою (ч.1 ст.64 СК України).
Якщо предметом поділу є нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу у спільну сумісну власність, і право особистої приватної власності на підставі цього договору переходить до одного з подружжя, то такий договір є документом, що підтверджує право власності одного з подружжя (колишнього подружжя) на такий об'єкт. Після укладання договору про поділ майна відповідні відомості повинні бути внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Але може бути декілька варіантів щодо документів про право власності на майно, що є предметом поділу. Так, якщо в результаті поділу майно, титульним власником якого є один з подружжя, і майно в результаті поділу залишається за ним, то документом про право власності залишається попередній документ, а договір про поділ буде невід'ємною його частиною. Ці зміни щодо документів на майно повинні бути внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Якщо ж титульним власником був, наприклад чоловік, а в результаті поділу нерухоме майно переходить до дружини, то договір про поділ майна буде документом, що підтверджує право власності дружини на майно, на підставі якого нотаріус здійснює державну реєстрацію права власності на майно на ім'я дружини, а попередній документ про право власності на нерухоме майно вилучається і залишається у справі нотаріуса.
Згідно ч.2 ст.64 СК України договори про відчуження одним із подружжя на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя можуть бути укладені без виділу цієї частки. Але ця норма не дає підстав укладати договір якби за спрощеною процедурою, а діє як певний механізм визначення правового режиму нерухомого майна між подружжям. Один з подружжя, який є титульним власником, не може здійснити відчуження іншому з подружжя майна, яке їх спільною сумісною власністю, в цілому, тому що інший з подружжя вже є співвласником такого майна за законом.
Сімейне законодавство передбачає, що подружжя має право укласти договір про виділ об'єкта нерухомого майна одному із подружжя зі складу усього майна, який підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо один із подружжя за згодою другого із подружжя добровільно бажає змінити правовий режим одного об'єкта нерухомого майна на особисту приватну власність, то потрібно укласти договір про виділ нерухомого майна із спільної сумісної власності в особисту приватну власність одного із подружжя.
Подружжя може укласти договір по визначення часток у спільному майні подружжя. Такий договір також повинен бути посвідчений нотаріально. Правовий режим майна подружжя може бути змінений за домовленістю між ними (ч.1 ст. 67, ч.1 ст.70 СК України). Подружжя має право самостійно визначити розмір часток кожного із них, навіть відступити від рівності часток. Тобто подружжя може визначити ідеальні частки в праві спільної сумісної власності, уклавши про це договір. Внаслідок укладення такого договору у кожного з подружжя виникає право на частку у праві спільної часткової власності. У відповідності до ст.182 та ст.334 Цивільного кодексу України таке право підлягає державній реєстрації.

Приватний нотаріус                                  І. А. Щелкунова

	Детальніше: http://just-mykolaiv.gov.ua/dogovori_pro_pripinennja_rezhimu_spilnoji_sumisnoji_vlasnosti_podruzhzhja_na_neruhome_majno

 

Договори про припинення режиму спільної сумісної
власності подружжя на нерухоме майно.

Цивільне законодавство України визначає два види спільної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки із майна, що перебуває у спільній сумісній власності, вважається, що частки у співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом ( ст. 355 ЦК України).
Згідно статті 63 Сімейного кодексу України сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним.
Ст.60 СК України встановлено, що право на майно виникає у обох із подружжя одночасно, у момент набуття його хоча б одним із них, незалежно від того на кого оформлене право власності, майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.
В ч.1 ст.70 СК України зазначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом справа спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленністю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі ( ст.71 СК України). За взаємною згодою дружина та чоловік мають право укласти договір поділу нерухомого майна, а також виділити нерухоме майно зі складу всього майна подружжя.
В п.4 глави 5 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вказано, що укладання одним із подружжя зі сторонньою особою договорів купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, довічного утримання (догляду), застави, спадкового договору щодо своєї частки у спільній сумісній власності подружжя можливе лише за умови її визначення або виділу в натурі (п.п 4.1). Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності може бути посвідчений без визначення або виділу цієї частки. (п.п.4.3). Дружина та чоловік мають право на укладання договорів про поділ майна, що належать їм на праві спільної сумісної власності.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
За взаємною згодою, добровільно подружжя має право здійснити поділ чи виділ майна і після розірвання шлюбу ( ст.68 СК України).
Поділу підлягає лише майно, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності, виходячи з принципу рівності часток, якщо відсутні інші домовленості між ними або шлюбний договір. Договори між подружжям поділу різних видів їх спільного майна мають встановити режим особистої приватної власності кожного з подружжя на частину майна або на все набуте в шлюбі майно.
Майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Але воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, а саме договорів дарування, купівлі-продажу, найму, які подружжя можуть укладати між собою (ч.1 ст.64 СК України).
Якщо предметом поділу є нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу у спільну сумісну власність, і право особистої приватної власності на підставі цього договору переходить до одного з подружжя, то такий договір є документом, що підтверджує право власності одного з подружжя (колишнього подружжя) на такий об'єкт. Після укладання договору про поділ майна відповідні відомості повинні бути внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Але може бути декілька варіантів щодо документів про право власності на майно, що є предметом поділу. Так, якщо в результаті поділу майно, титульним власником якого є один з подружжя, і майно в результаті поділу залишається за ним, то документом про право власності залишається попередній документ, а договір про поділ буде невід'ємною його частиною. Ці зміни щодо документів на майно повинні бути внесені до ДРРП. Якщо ж титульним власником був, наприклад чоловік, а в результаті поділу нерухоме майно переходить до дружини, то договір про поділ майна буде документом, що підтверджує право власності дружини на майно, на підставі якого нотаріус здійснює державну реєстрацію права власності на майно на ім'я дружини, а попередній документ про право власності на нерухоме майно вилучається і залишається у справі нотаріуса.
Згідно ч.2 ст.64 СК України договори про відчуження одним із подружжя на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя можуть бути укладені без виділу цієї частки. Але ця норма не дає підстав укладати договір якби за спрощеною процедурою, а діє як певний механізм визначення правового режиму нерухомого майна між подружжям. Один з подружжя, який є титульним власником, не може здійснити відчуження іншому з подружжя майна, яке їх спільною сумісною власністю, в цілому, тому що інший з подружжя вже є співвласником такого майна за законом.
Сімейне законодавство передбачає, що подружжя має право укласти договір про виділ об'єкта нерухомого майна одному із подружжя зі складу усього майна, який підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо один із подружжя за згодою другого із подружжя добровільно бажає змінити правовий режим одного об'єкта нерухомого майна на особисту приватну власність, то потрібно укласти договір про виділ нерухомого майна із спільної сумісної власності в особисту приватну власність одного із подружжя.
Подружжя може укласти договір по визначення часток у спільному майні подружжя. Такий договір також повинен бути посвідчений нотаріально. Правовий режим майна подружжя може бути змінений за домовленістю між ними (ч.1 ст. 67, ч.1 ст.70 СК України). Подружжя має право самостійно визначити розмір часток кожного із них, навіть відступити від рівності часток. Тобто подружжя може визначити ідеальні частки в праві спільної сумісної власності, уклавши про це договір. Внаслідок укладення такого договору у кожного з подружжя виникає право на частку у праві спільної часткової власності. У відповідності до ст.182 та ст.334 Цивільного кодексу України таке право підлягає державній реєстрації.

Приватний нотаріус                                                І.А. Щелкунова

Детальніше: http://just-mykolaiv.gov.ua/dogovori_pro_pripinennja_rezhimu_spilnoji_sumisnoji_vlasnosti_podruzhzhja_na_neruhome_majno

 

Охорона  прав на житло   малолітніх та неповнолітніх дітей.

      02 червня 2005 року за №2623-IV був прийнятий закон України „Про соціальний захист бездомних громадян і безпритульних дітей” який набув чинності з 01 січня 2006 року.

      Цим законом, Сімейним кодексом України та Законом України „Про охорону дитинства” передбачено, що держава  охороняє та захищає права і інтереси дітей при вчинені правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і законних інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно житлових приміщень.

      При здійснені будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна  згода органу опіки та піклування.

   В ч.4 статі 12 Закону мова йде про правочин стосовно  нерухомого майна, припис цієї норми стосується лише такого нерухомого майна, як житло: житловий будинок ( його частка), квартира (її частка), садиба (частка садиби) та інше приміщення, призначене та придатне для постійного проживання в ньому. Підстава для застосування положень цієї норми не тільки щодо договорів купівлі-продажу, дарування, міни, ренти, а й договорів у відповідності до яких передається право володіння та/або користування житлом, так наприклад, посвідчення договір найму (оренди) житла.  Припис  ч.4 статі 12 Закону стосується не лише того житла на яке діти мають право власності, а й того житла, стосовно якого у дітей наявність право користування. Тому згідно статті 177 Сімейного кодексу України  батьки малолітньої дитини ( вважається дитина до досягнення нею 14 років) не мають право без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини, щодо її майнових прав: укладати договори , які підлягають державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житла, видавати письмові зобов’язання від імені дитини, відмовлятися від майнових прав дитини.

     І тому нотаріус при посвідченні договір відчуження квартир, житлових будинків, їх часток, якщо із поданих документів, зокрема зі змісту правоустановчого документу, довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини, вбачається, що право власності або право користування цим майном належить дитині, обов’язково витребує згоду (рішення) органу опіки та піклування.

   Посадові особи  органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист  прав і охоронюваних законом  інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого  майна.  При посвідченні правочинів з житлом заслуговують на увагу сервітутні права дітей, які знаходяться  на утриманні батьків.

     Що значить право дитини на проживання  чи/або користування житловим приміщенням?  Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного  з них, з ким дитина проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 років до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. 

Частина друга статті 18 Закону України „Про охорону дитинства” роз’яснює, що діти члени сім’ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем цього житла, а до членів сім’ї власника житлового приміщення віднесено дружину (чоловіка) власника житла, їхніх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство ( частина 2 статті 64 і частина 1 статті 156 Житлового кодексу України). Згідно зі статтею 405 Цивільного кодексу України члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право користуватися  цим житлом відповідно до закону. Отже, діти мають право  користуватися житлом, де проживають їх батьки, згідно з законом. Безпосередньо закон встановлює дані право дітей на житло у місці проживання  їхніх батьків, договором цю норму закону змінити не можна. В той же час слід врахувати, що коли батьки змінюють місце проживання, змінюється й місце проживання їхніх дітей.

 Таким чином, згода органу опіки та піклування, шляхом винесення рішення виконкому місцевої ради (розпорядження райдержадміністрації),  необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником, або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Тому, батьки малолітніх або неповнолітніх дітей, при відчуженні свого нерухомого майна ( житла), незалежно де їх дитина або діти зареєстровані та проживають, повині одержати дозвіл на відчуження нерухомого майна, шляхом винесення рішення виконавчого комітету  міської ради (розпорядження райдержадміністрації).

Подробнее: http://just-mykolaiv.gov.ua/ohorona_prav_na_zhitlo_malolitinih_ta_nepovnolitnih_ditej_privatnij_notarius_mikolajivskogo_miskogo_notarialnogo_okrugu_kozlenok_mi

  

Приватний нотаріус                                     І.А. Щелкунова

 

 Виконання заповіту

Заповідач має право призначити виконавця заповіту - особу, яка слідкуватиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, й виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спадкодавця. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом, який може не довідатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, знаходитися у відрядженні, проживати в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії з охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів до охорони інтересів спадкоємця.
Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа.
Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб, то виконання заповідального розпорядження може бути покладене на будь-яку з цих осіб на вибір спадкодавця.
Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Це може мати місце у випадку, коли заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за законом, а може бути і взагалі сторонньою особою, що не є спадкоємцем.
Можливі 2 випадки призначення виконавця заповіту не самим заповідачем, а іншими особами:
1) за ініціативою спадкоємців (ст. 1287);
2) за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК).
За ініціативою спадкоємців виконавець заповіту може бути визначений у 2 випадках.
По-перше, спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача (тяжка хвороба, втрата дієздатності). При цьому в суді вони мають довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем.
По-друге, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту.
Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.
За ініціативою нотаріуса виконавець заповіту може бути призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
У цьому випадку необхідна наявність таких умов: а) призначення виконавця заповіту потребують інтереси спадкоємців; б) заповідач не призначив виконавця заповіту, або виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту, або виконавець заповіту був усунений від його виконання.
Особа призначається виконавцем заповіту з її письмової згоди. Така згода з'ясовується нотаріусом і може бути оформлена як самостійна заява, що додається до заповіту, або зазначається на самому заповіті чи в окремому документі. Хоча у ст. 1289 ЦК не міститься вказівки на випадки, коли згода додається до заповіту як окремий документ, однак для деяких ситуацій та чи інша форма згоди виконавця випливає із сенсу інших норм ЦК. Наприклад, згідно зі ст. 1249 ЦК зміст секретного заповіту має бути невідомим навіть нотаріусу. Отже, у випадках складання секретного заповіту, згода виконавця не може бути виражена на самому заповіті, але можливе подання її у вигляді спеціального документу.
На виконавця заповіту покладаються обов'язки 2 типів: а) спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців; б) спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб.
Виконуючи обов'язки першого типу, виконавець заповіту повинен:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. Такі дії можуть полягати в установленні місцезнаходження всього спадкового майна, в описі та передачі майна на зберігання певним особам або спадкоємцям до появи всіх інших спадкоємців. При цьому виконавець заповіту вживає заходів до охорони всієї спадщини, а не тільки того майна, яке зазначене у заповіті;
2) вжити заходів щодо розшуку та інформування спадкоємців, відказоодержувач і в, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань (наприклад, витребувати майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб);
4) управляти спадщиною, якщо до складу спадщини входить майно, яке потребує управління, або майно, для якого встановлено особливий порядок його зберігання (грошові суми та цінні папери; монетарні метали; цінні рукописи, що мають історичне або наукове значення; зброя; харчові продукти тощо);
5) забезпечити одержання кожним зі спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, відповідно до змісту заповіту, спеціальних заповідальних розпоряджень тощо.

Виконуючи обов'язки другого типу, виконавець заповіту повинен:
1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині;
2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (заповідального відказу, передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру тощо (ст.ст. 1237- 1240, 1246 ЦК).
Слід зазначити, що перелік обов'язків виконавця заповіту є вичерпним, крім випадків, коли заповідач зазначає в заповіті додаткові обов'язки, які покладаються ним на виконавця заповіту з часу відкриття спадщини.
Нотаріус за місцем відкриття спадщини видає виконавцю заповіту відповідний документ, який підтверджує його повноваження (у цьому випадку маються на увазі повноваження саме як право виконавця заповіту виступати від імені спадкоємців). Після виконання покладених на нього функцій виконавець заповіту повертає нотаріусу документ, що посвідчував його повноваження.
Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Заповідач може одразу зазначити у заповіті, що певна сума чи частина майна переходить виконавцю заповіту як плата за виконання ним своїх повноважень. Останній може отримати цю винагороду в натурі або у грошах зі складу спадщини. Якщо виконавець відмовився або був усунений від виконання заповіту, то право на винагороду він втрачає.
Якщо розмір винагороди не був визначений заповідачем, спадкоємці та виконавець заповіту можуть самі домовитися щодо розміру плати за виконання останнім своїх повноважень. Якщо між виконавцем заповіту та спадкоємцями не досягнуто згоди щодо розміру винагороди, вона визначається судом.
Якщо в процесі виконання заповіту виконавець зазнав додаткових витрат, пов'язаних з охороною спадкового майна, управлінням ним тощо, то, незалежно від отриманої винагороди за виконання своїх повноважень, він може вимагати відшкодування цих витрат та збитків. При цьому винагорода має виплачуватися незалежно від плати за виконання заповіту.
Надаючи певний обсяг прав і обов'язків виконавцю заповіту, ЦК разом із тим захищає інтереси спадкоємців від необачних дій виконавця. Зокрема, ст. 1292 ЦК надає право спадкоємцям контролювати дії виконавця заповіту, які мають полягати в неухильному виконанні розпоряджень спадкодавця. Якщо виконавець заповіту хоче вчинити дії, які виходять за межі розпорядження спадкодавця, але здаються виконавцю доцільними, то він має узгодити такі дії зі спадкоємцями.
На виконавця заповіту покладається обов'язок звітувати про дії, які було ним вчинено з метою виконання заповіту. Звіт може подаватися на вимогу спадкоємців, батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників малолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб, а також органів опіки та піклування в будь-який час здійснення виконавцем його повноважень (обов'язків). Крім того, підсумковий звіт подається виконавцем заповіту після виконання ним усіх покладених на нього повноважень (обов'язків).
Якщо спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування вважають, що дії виконавця заповіту порушують інтереси спадкоємців, вони мають право їх оскаржити до суду. До таких вимог застосовується скорочений строк позовної давності в один рік (ст. 1293 ЦК). Перебіг строку починається з моменту, коли спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування дізналися про порушення умов заповіту, прав спадкоємців тощо.
Підставами припинення повноважень виконавця заповіту є: І) виконання заповіту; 2) визнання заповіту недійсним (оскільки заповіт визнається недійсним, то зникає і предмет виконання; 3) смерть виконавця або спадкоємця; 4) волевиявлення спадкоємців, їхніх законних представників, а також органів опіки та піклування (якщо виконавець заповіту неналежно виконує свої обов'язки); 5) рішення суду, яким виконання заповіту визнається неналежним (якщо виконавець діє неналежним чином, але не погоджується припинити свої дії на вимогу спадкоємців, їхніх законних представників, органів опіки та піклування); 6) волевиявлення виконавця заповіту (відмова від виконання повноважень).
У разі виконання заповіту повноваження виконавця припиняються нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Після цього виконавець повинен повернути документ, який видавався нотаріусом для підтвердження його повноважень. У разі відмови виконавця повернути цей документ, спадкоємці (їхні законні представники, органи опіки та піклування) мають право звернутися до суду з позовом про витребування документа, який засвідчував повноваження виконавця, і відшкодування шкоди, завданої діями виконавця (ст.ст. 22, 23, 1294 ЦК).
Згідно зі ст. 1295 ЦК виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено (заповідачем, нотаріусом, спадкоємцями), має право відмовитися від здійснення своїх повноважень. Про це він зобов'язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії (відказоодержувачів, кредиторів спадкодавця тощо), про відмову від здійснення своїх повноважень.
Проте виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. Після вчинення таких дій він набуває права відмовитися від здійснення повноважень у подальшому.
У разі, коли виконавець заповіту не повідомив спадкоємців та інших заінтересованих осіб про відмову від здійснення своїх повноважень, або не вчинив невідкладних дій, необхідних для захисту прав спадкоємців та інших осіб, і це завдало збитків спадкоємцям, відказоодержувачам тощо, він повинен відшкодувати всі збитки, що виникли внаслідок його неналежної поведінки (ст.ст. 22, 1295 ЦК). Умовами відшкодування збитків у цьому випадку є: І) невиконання виконавцем заповіту покладених на нього обов'язків щодо дотримання порядку відмови від повноважень; 2) виникнення збитків у спадкоємців (відказоодержувачів тощо); 3) наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою виконавця заповіту та збитками, що виникли у спадкоємців, відказоодержувачів або інших учасників цих відносин.

Приватний нотаріус                                                  І.А. Щелкунова

Щодо змін до порядку оподаткування спадщини/дарунків

від 23.03.2017 р.

 

23 лютого 2017 року Верховною радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо оподаткування спадщини» № 1910-VIII (далі – Закон №1910- VIII).

Вказаним Законом внесено зміни до пункту 14.1.263 статті 14 Податкового кодексу України, яким виключно для цілей оподаткування податком на доходи фізичних осіб надається визначення понять членів сім’ї фізичної особи першого та другого ступеня споріднення.

 Зокрема вводиться такий поділ:

- членами сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення для цілей розділу ІV Податкового кодексу України вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені.

- членами сім'ї фізичної особи другого ступеня споріднення для цілей розділу ІV Податкового кодексу України вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.

Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України у першу чергу спадкування входять діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. До другої черги спадкування статтею 1262 ЦК України віднесено рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері.

Статтею 174 Податкового кодексу України визначаються ставки, за якими оподатковуються об’єкти спадщини. До прийняття Закону №1910- VIII за нульовою ставкою оподатковувалася виключно вартість власності, що успадковується членами сім'ї спадкодавця першого ступеня споріднення, до якого Податковим кодексом України відносились:  батьки фізичної особи, чоловік або дружина, діти, у тому числі усиновлені. Інші члени сім'ї фізичної особи вважались такими, що мають другий ступінь споріднення.

Законом №1910- VIII надано визначення другому ступеню споріднення, до якого включено, окрім спадкоємців другої черги за законом відповідно до Цивільного кодексу України, ще онуків, та визначено нульову ставку податку на доходи.

Відповідно за нульовою ставкою буде оподатковуватись дохід, отриманий від прийняття у спадщину майна спадкоємцями фізичними особами, які є родичамизі спадкодавцем першого або другого ступеня споріднення, до яких віднесено:

-батьків фізичної особи,

-її чоловіка або дружину,

-дітей такої фізичної особи, у тому числі усиновлених,

-її рідних братів та сестер,

-її бабу та діда з боку матері і з боку батька,

-онуків.

Законом №1910- VIII визначається також окремі положенні оподаткування доходу отриманого платником податку як дарунок (або в результаті укладення договору дарування) від фізичних осіб. До прийняття Закону оподаткування всіх доходів від договору дарування здійснювалося за правилами оподаткування спадщини. Згідно з новою редакцією пункту 174.6 статті 174 Податкового кодексу України відбувається уточнення переліку об’єктів дарування: вони прирівнюються до переліку об’єктів спадщини визначених в пункті 174.1. цієї ж статті.

Стосовно правил оподаткування доходів від договору дарування вони залишаються тотожними: оподаткування здійснюється за правилами встановленими для оподаткування спадщини.

Відповідно за нульовою ставкою буде оподатковуватись дохід, отриманий фізичною особою від прийняття в дарунок майна на підставі договору дарування укладеного між родичами першого та другого ступеня споріднення, до яких віднесено:

-батьків фізичної особи,

-її чоловіка або дружину,

-дітей такої фізичної особи, у тому числі усиновлених,

-її рідних братів та сестер,

-її бабу та діда з боку матері і з боку батька,

-онуків.

При спадкуванні або прийнятті в дарунок майна нерезидентами, або від нерезидентів застосовується ставка податку відповідно пункту 174.2.3. Податкового кодексу України і врахування ступеня споріднення не передбачено.

Статтю 174 Податкового кодексу України Законом №1910- VIII доповнено пунктом 174.8, яким передбачається, що у разі спадкування будь-яких об’єктів спадщини/дарунків, які оподатковуються за нульовою ставкою, оціночна вартість таких об’єктів з метою оподаткування не визначається. В інших випадках отримання доходів у вигляді об’єктів спадщини/дарунків об’єктом оподаткування є оціночна вартість таких об’єктів спадщини/дарунків, визначена згідно із законом.

Вказаним Законом  встановленні вимоги  зазначення нотаріусом суми доходу у вигляді вартості успадкованого/подарованого майна, отриманого платником податку, зазначеним у підпункті 174.2.2 пункту 174.2 статті 174 Податкового кодексу України, при поданні інформації про видані свідоцтва про право на спадщину або посвідчені договори дарування.

Закон №1910- VIII відповідно до перехідних положень набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та застосовується до доходів, отриманих починаючи з 1 січня 2017 року платником податків у вигляді спадщини/дарунку.

Приватний нотаріус                                І.А. Щелкунова

Виконання заповіту

                                                          
Заповідач має право призначити виконавця заповіту - особу, яка слідкуватиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, й виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спадкодавця. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом, який може не довідатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, знаходитися у відрядженні, проживати в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії з охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів до охорони інтересів спадкоємця.
Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа.
Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб, то виконання заповідального розпорядження може бути покладене на будь-яку з цих осіб на вибір спадкодавця.
Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Це може мати місце у випадку, коли заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за законом, а може бути і взагалі сторонньою особою, що не є спадкоємцем.
Можливі 2 випадки призначення виконавця заповіту не самим заповідачем, а іншими особами:
1) за ініціативою спадкоємців (ст. 1287);
2) за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК).
За ініціативою спадкоємців виконавець заповіту може бути визначений у 2 випадках.
По-перше, спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача (тяжка хвороба, втрата дієздатності). При цьому в суді вони мають довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем.
По-друге, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту.
Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.
За ініціативою нотаріуса виконавець заповіту може бути призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
У цьому випадку необхідна наявність таких умов: а) призначення виконавця заповіту потребують інтереси спадкоємців; б) заповідач не призначив виконавця заповіту, або виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту, або виконавець заповіту був усунений від його виконання.
Особа призначається виконавцем заповіту з її письмової згоди. Така згода з'ясовується нотаріусом і може бути оформлена як самостійна заява, що додається до заповіту, або зазначається на самому заповіті чи в окремому документі. Хоча у ст. 1289 ЦК не міститься вказівки на випадки, коли згода додається до заповіту як окремий документ, однак для деяких ситуацій та чи інша форма згоди виконавця випливає із сенсу інших норм ЦК. Наприклад, згідно зі ст. 1249 ЦК зміст секретного заповіту має бути невідомим навіть нотаріусу. Отже, у випадках складання секретного заповіту, згода виконавця не може бути виражена на самому заповіті, але можливе подання її у вигляді спеціального документу.
На виконавця заповіту покладаються обов'язки 2 типів: а) спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців; б) спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб.
Виконуючи обов'язки першого типу, виконавець заповіту повинен:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. Такі дії можуть полягати в установленні місцезнаходження всього спадкового майна, в описі та передачі майна на зберігання певним особам або спадкоємцям до появи всіх інших спадкоємців. При цьому виконавець заповіту вживає заходів до охорони всієї спадщини, а не тільки того майна, яке зазначене у заповіті;
2) вжити заходів щодо розшуку та інформування спадкоємців, відказоодержувач і в, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань (наприклад, витребувати майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб);
4) управляти спадщиною, якщо до складу спадщини входить майно, яке потребує управління, або майно, для якого встановлено особливий порядок його зберігання (грошові суми та цінні папери; монетарні метали; цінні рукописи, що мають історичне або наукове значення; зброя; харчові продукти тощо);
5) забезпечити одержання кожним зі спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, відповідно до змісту заповіту, спеціальних заповідальних розпоряджень тощо.

Виконуючи обов'язки другого типу, виконавець заповіту повинен:
1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині;
2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (заповідального відказу, передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру тощо (ст.ст. 1237- 1240, 1246 ЦК).
Слід зазначити, що перелік обов'язків виконавця заповіту є вичерпним, крім випадків, коли заповідач зазначає в заповіті додаткові обов'язки, які покладаються ним на виконавця заповіту з часу відкриття спадщини.
Нотаріус за місцем відкриття спадщини видає виконавцю заповіту відповідний документ, який підтверджує його повноваження (у цьому випадку маються на увазі повноваження саме як право виконавця заповіту виступати від імені спадкоємців). Після виконання покладених на нього функцій виконавець заповіту повертає нотаріусу документ, що посвідчував його повноваження.
Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Заповідач може одразу зазначити у заповіті, що певна сума чи частина майна переходить виконавцю заповіту як плата за виконання ним своїх повноважень. Останній може отримати цю винагороду в натурі або у грошах зі складу спадщини. Якщо виконавець відмовився або був усунений від виконання заповіту, то право на винагороду він втрачає.
Якщо розмір винагороди не був визначений заповідачем, спадкоємці та виконавець заповіту можуть самі домовитися щодо розміру плати за виконання останнім своїх повноважень. Якщо між виконавцем заповіту та спадкоємцями не досягнуто згоди щодо розміру винагороди, вона визначається судом.
Якщо в процесі виконання заповіту виконавець зазнав додаткових витрат, пов'язаних з охороною спадкового майна, управлінням ним тощо, то, незалежно від отриманої винагороди за виконання своїх повноважень, він може вимагати відшкодування цих витрат та збитків. При цьому винагорода має виплачуватися незалежно від плати за виконання заповіту.
Надаючи певний обсяг прав і обов'язків виконавцю заповіту, ЦК разом із тим захищає інтереси спадкоємців від необачних дій виконавця. Зокрема, ст. 1292 ЦК надає право спадкоємцям контролювати дії виконавця заповіту, які мають полягати в неухильному виконанні розпоряджень спадкодавця. Якщо виконавець заповіту хоче вчинити дії, які виходять за межі розпорядження спадкодавця, але здаються виконавцю доцільними, то він має узгодити такі дії зі спадкоємцями.
На виконавця заповіту покладається обов'язок звітувати про дії, які було ним вчинено з метою виконання заповіту. Звіт може подаватися на вимогу спадкоємців, батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників малолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб, а також органів опіки та піклування в будь-який час здійснення виконавцем його повноважень (обов'язків). Крім того, підсумковий звіт подається виконавцем заповіту після виконання ним усіх покладених на нього повноважень (обов'язків).
Якщо спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування вважають, що дії виконавця заповіту порушують інтереси спадкоємців, вони мають право їх оскаржити до суду. До таких вимог застосовується скорочений строк позовної давності в один рік (ст. 1293 ЦК). Перебіг строку починається з моменту, коли спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування дізналися про порушення умов заповіту, прав спадкоємців тощо.
Підставами припинення повноважень виконавця заповіту є: І) виконання заповіту; 2) визнання заповіту недійсним (оскільки заповіт визнається недійсним, то зникає і предмет виконання; 3) смерть виконавця або спадкоємця; 4) волевиявлення спадкоємців, їхніх законних представників, а також органів опіки та піклування (якщо виконавець заповіту неналежно виконує свої обов'язки); 5) рішення суду, яким виконання заповіту визнається неналежним (якщо виконавець діє неналежним чином, але не погоджується припинити свої дії на вимогу спадкоємців, їхніх законних представників, органів опіки та піклування); 6) волевиявлення виконавця заповіту (відмова від виконання повноважень).
У разі виконання заповіту повноваження виконавця припиняються нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Після цього виконавець повинен повернути документ, який видавався нотаріусом для підтвердження його повноважень. У разі відмови виконавця повернути цей документ, спадкоємці (їхні законні представники, органи опіки та піклування) мають право звернутися до суду з позовом про витребування документа, який засвідчував повноваження виконавця, і відшкодування шкоди, завданої діями виконавця (ст.ст. 22, 23, 1294 ЦК).
Згідно зі ст. 1295 ЦК виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено (заповідачем, нотаріусом, спадкоємцями), має право відмовитися від здійснення своїх повноважень. Про це він зобов'язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії (відказоодержувачів, кредиторів спадкодавця тощо), про відмову від здійснення своїх повноважень.
Проте виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. Після вчинення таких дій він набуває права відмовитися від здійснення повноважень у подальшому.
У разі, коли виконавець заповіту не повідомив спадкоємців та інших заінтересованих осіб про відмову від здійснення своїх повноважень, або не вчинив невідкладних дій, необхідних для захисту прав спадкоємців та інших осіб, і це завдало збитків спадкоємцям, відказоодержувачам тощо, він повинен відшкодувати всі збитки, що виникли внаслідок його неналежної поведінки (ст.ст. 22, 1295 ЦК). Умовами відшкодування збитків у цьому випадку є: І) невиконання виконавцем заповіту покладених на нього обов'язків щодо дотримання порядку відмови від повноважень; 2) виникнення збитків у спадкоємців (відказоодержувачів тощо); 3) наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою виконавця заповіту та збитками, що виникли у спадкоємців, відказоодержувачів або інших учасників цих відносин.

Приватний нотаріус                                                  І.А. Щелкунова

 

 

Приватний нотаріус                                                                                                   І.А. Щелкунова

 

ПОВНОВАЖЕННЯ НОТАРІУСІВ ЩОДО  РЕЄСТРАЦІЇ  ДОГОВОРІВ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

25 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 05 березня 2015 року № 247-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо уточнення повноважень нотаріусів та особливостей реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення» (далі – Закон № 247-VIII).
Так, Законом № 247-VIII уповноважено нотаріусів здійснювати функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон).
Водночас нотаріусу надано можливість проводити державну реєстрацію:
1) речових прав, похідних від права власності, на земельні ділянки сільськогосподарського призначення незалежно від нотаріального посвідчення договору, на підставі якого виникає таке право;
2) права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року, одночасно з державною реєстрацією похідного від нього речового права на таку земельну ділянку.
Крім того, Закон доповнено статтею 4², яка визначає особливості державної реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, право власності на які виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року.
Частиною першою статті 4² Закону встановлено норму щодо одночасності державної реєстрації похідного речового права та права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року (крім випадків, коли право власності на таку земельну ділянку вже зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), на підставі заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, поданої власником чи набувачем відповідного похідного права або уповноваженою ними особою, з урахуванням положень статті 16 Закону.
Так, з метою державної реєстрації похідного від права власності речового права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, особа, визначена у частині першій статті 4² Закону, подає одну заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права).
При цьому державним реєстратором або нотаріусом за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) формуються 2 заяви: про державну реєстрацію права власності та про державну реєстрацію іншого речового права.
У зв’язку з поданням однієї заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права) заявник сплачує лише за послуги з державної реєстрації іншого речового права.
Частиною другою статті 4² Закону передбачено проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у разі подання заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень набувачем похідного речового права на таку земельну ділянку (орендарем чи іншим користувачем) без подання заявником документа, на підставі якого виникло право власності, в порядку, встановленому пунктом 8¹ частини другої статті 9 Закону, за умови наявності інформації про зареєстровану земельну ділянку у Державному земельному кадастрі та до моменту автоматизованого перенесення до Державного реєстру прав записів (відомостей) про речові права та обтяження на земельні ділянки з Державного реєстру земель.
Тобто державний реєстратор або нотаріус відповідно до підпункту 8¹ частини другої статті 9 Закону, одержує від територіальних органів земельних ресурсів інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для проведення державної реєстрації права власності на відповідну земельну ділянку, шляхом направлення запиту до Державного земельного кадастру за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру прав та використовує отриману інформацію для державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.
У разі коли заявником разом з документами, необхідними для проведення державної реєстрації похідного речового права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, подається документ, що підтверджує виникнення права власності на відповідну земельну ділянку та/або витяг з Державного земельного кадастру, в якому міститься вся інформація, необхідна для проведення державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, державний реєстратор або нотаріус проводить державну реєстрацію права власності на підставі цих документів.
За результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) за відсутності підстав для відмови у такій реєстрації чи зупинення державної реєстрації державний реєстратор або нотаріус приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу.
Після цього приймається рішення щодо державної реєстрації іншого речового права відповідно до поданої заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права) на загальних засадах, передбачених Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (далі – Порядок).
За результатами проведення такої державної реєстрації прав на земельні ділянки формується витяг, передбачений абзацом третім пункту 48 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141.
Під час проведення державної реєстрації права власності та похідного від нього речового права на земельну ділянку державний реєстратор або нотаріус згідно з пунктом 25 Порядку оформляє примірник витягу для кожної із заінтересованих осіб, за якими проведено державну реєстрацію прав.
Відповідно до пункту 27 Порядку один примірник витягу долучається до реєстраційної справи, відкритої на об’єкт нерухомого майна.
У разі якщо протягом передбаченого частиною п’ятою статті 15 Закону строку, у який має проводитись державна реєстрації права власності на земельну ділянку, державним реєстратором або нотаріусом не отримано відповідь на запит, сформований на підставі підпункту 8¹ частини другої статті 9 Закону, державна реєстрація відповідного похідного права проводиться з урахуванням положень абзацу другого пункту 43 Порядку, тобто у спеціальному розділі Державного реєстру прав.
У вищезазначеному випадку за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) рішення приймається на загальних підставах, передбачених Законом та Порядком

Приватний нотаріус                               І. А . Щелкунова

Строк  для прийняття спадщини за заповітом та за законом

Частиною 1 статті 1270 Цивільного кодексу України встановлений загальний строк для прийняття спадщини у шість місяців, цей строк починається з часу відкриття спадщини (день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою).

Якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, спадкоємець не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (ч. 1 ст. 1272 ЦК України).
Винятком з цього положення закону є спадкоємці, які постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а також спадкоємці, які є малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами або особами цивільна дієздатність, яких обмежена (ч., ч. 3, 4 ст. 1268 ЦК України).

Загальний строк для прийняття спадщини може бути збільшений  у таких випадках:

По-перше:
"Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців" (ч. 2 ст. 1270 ЦК України);
По-друге:
"Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців" (ст. 1276 ЦК України).
По-третє:
Зі змісту частини 1 статті 1222 Цивільного кодексу України спадкоємцем за заповітом чи за законом також можуть бути і ненароджені особи (потенційні спадкоємці), що були зачаті за життя спадкодавця і народяться живими після відкриття спадщини. У цьому випадку, зазначені правовідносини регулюються за аналогією закону,  згідно положення ст. 1270, ст. 1276 ЦК України,  якщо строк, що залишився до народження дітей, які були зачаті за життя спадкодавця, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.

 

СПАДКУВАННЯ ЗА ПРАВОМ ПРЕДСТАВЛЕННЯ

Особливим випадком спадкування є спадкування за правом представлення, передбачене ст. 1266 ЦК.

Суть спадкування за правом представлення полягає в тому, що хоча деякі родичі спадкодавця (його внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) за певних умов набувають права спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби представляючи більш близького родича спадкодавця, який на момент відкриття спадщини помер (звідси й назва - "спадкування за правом представлення"). За правом представлення онуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця, двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їх відповідному родичу, якби він був живий. Тобто це батько чи мати, дід чи баба, брат чи сестра спадкодавця, дядько чи тітка спадкодавця, що повинні були б успадковувати, але померли до відкриття спадщини.

Основні засади спадкування за правом представлення:

- онуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, (бабі, дідові), якби вони були живими на момент відкриття спадщини; прабаба, прадід, спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони аули живими на момент відкриття спадщини;

- племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

- двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

- якщо спадкування за правом представлення здійснюється одночасно кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Наприклад, успадковуючи в порядку права представлення, внуки (правнуки) закликаються до спадкування разом зі спадкоємцями першої черги. При розподілі спадкового майна вони ніби представляють своїх батька та (або) матір, що померли раніше. При цьому вони виступають як безпосередні спадкоємці спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони "представляють". Це означає, що внуки (правнуки) відповідають за борги спадкодавця, але не відповідають за борги своїх батьків, які померли до відкриття спадщини. (За борги батьків вони відповідають у тому випадку, якщо виступають як спадкоємці останніх). Онукам і правнукам спадкодавця порівну належить та частка, яка б переходила за законом до їхніх батьків, що померли до відкриття спадщини. Ці правила поширюються на всі випадки спадкування за правом представлення, зазначені у ст. 1266 ЦК.

Приватний нотаріус І.А. Щелкунова

*** 

Відмінність між спадковим договором та  договором довічного утримання.

 

  В межах правового поля  існує безліч видів договорів, у разі укладання яких здійснюється відчуження нерухомого майна. Однак, кожен із таких договорів має свою правову природу, особливості та правові наслідки укладання. У зв'язку з цим, розглянемо особливості таких видів договорів, як спадковий договір та договір довічного утримання.

       Спадковому договору присвячена глава 90 Цивільного кодексу України.

            Статтею 1302 Цивільного кодексу України, визначено, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
            Сторонами цих правовідносин є «набувач» - фізична або юридична особа з однієї сторони та «відчужувач» - подружжя, один з подружжя, інша особа. Під «іншою особою», яка може бути відчужувачем, слід розуміти фізичних осіб, які відповідають загальним вимогам щодо необхідного обсягу цивільної дієздатності.

            Предметом спадкового договору є майно відчужувача. Таким майном може бути зокрема річ, сукупність речей, майнові права та обов'язки. Частіше за все предметом спадкового договору стає нерухоме майно – квартира, житловий будинок, земельна ділянка. Не можуть бути предметом спадкового договору особисті немайнові права, речові права на чуже майно.

            Цей договір є двостороннім. У кожної сторони за цим договором виникають права та обов'язки. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У набувача за таким договором виникають певні обов'язки, які сторони повинні чітко визначити в своєму договорі. Ці зобов'язання полягають в тому, що набувач повинен вчинити певні дії – майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

            При укладенні спадкового договору одним із подружжя предметом договору може бути майно, яке належить йому особисто. У разі, якщо цій особі належить частка в спільній сумісній власності подружжя, при посвідченні договору обов’язково вимагається згода іншого з подружжя.

Спадковим договором за участю подружжя може бути передбачено, що в разі смерті одного з подружжя майно, яке входить до предмета договору і внесено подружжям, вважається таким, що належить (успадковується) тому з подружжя, хто залишився живим, а в разі його смерті це майно переходить до набувача за договором.

Відчужувач може зобов’язати набувача періодично сплачувати йому певну грошову суму, обробляти земельну ділянку, ремонтувати жилий будинок чи квартиру, сплачувати вартість комунальних послуг чи податки та ін.

Водночас на набувача не може покладатись обов’язок проживати в певному місці, закінчити певний навчальний заклад, одружитися з певною особою, відмовитись у подальшому відчужувати майно, яке перейде у його власність за спадковим договором, тощо.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру як до смерті відчужувача, так і після його смерті, тому ця умова має бути чітко конкретизована в договорі (наприклад, зобов’язання надавати певне матеріальне утримання онуці відчужувача до її повноліття).

З метою забезпечення належного виконання своїх обов’язків відчужувачем нотаріус, який посвідчує спадковий договір, обмежує його право розпоряджатися майном, яке є предметом договору, накладаючи заборону відчуження цього майна.

Якщо відчужувач за спадковим договором складе заповіт щодо майна, вказаного в договорі, цей заповіт буде вважатися недійсним.

Водночас відчужувач має право призначити особу, яка контролюватиме виконання умов спадкового договору після його смерті. У разі, якщо така особа не буде призначена, контроль за виконанням договору здійснює нотаріус.

Спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчужувача (у разі невиконання набувачем його зобов’язань) або на вимогу набувача (у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача).

            Договору довічного утримання (догляду) присвячена глава 57 Цивільного кодексу України.

            Статтею 744 Цивільного кодексу України, визначено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

            Сторонами у договорі довічного утримання (догляду) є відчужував – фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я та набувач – повнолітня дієздатна фізична або юридична особа. Якщо набувачем є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за цим договором, на праві спільної сумісної власності, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним. Такий договір може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи.

            Договір довічного утримання (догляду) також укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.

Кредитори набувача не мають   права   звернути  стягнення   на майно  набувача, передане   за договором   довічного утримання протягом  життя  відчужувача. Із правом  власності    на майно    до набувача    переходить   і ризик  випадкової загибелі  речі. Випадкова   загибель   майна   не звільняє останнього від обов’язків, покладених  на нього  договором.  
     У випадку, коли набувач  у силу певних обставин  не в змозі  надалі надавати   належне   матеріальне     забезпечення    відчужувачу, зобов’язання у відповідності  до договору можуть  перейти   до членів   його сім’ї, але для цього  необхідна  обов’язкова   згода   відчужувача. Якщо з членів сім’ї  набувача  ніхто   не виявить бажання взяти  на себе    обов’язки  набувача, то ці   обов’язки  можна передати  іншій особі, але  за згодою   відчужувача та членів сім’ї набувача.

      Відчужувач   у свою чергу   має  право   заперечувати   передання  обов’язків набувача  за договором  довічного утримання іншій особі.  У свою чергу  набувач  має право  звернутися до суду   для вирішення цього питання.

     Сторони в договорі  довічного утримання  можуть передбачати  заміну майна, яке було   передане   набувачеві. Тобто набувач  та відчужувач за певних обставин, які виникли  у процесі   дії договору    довічного утримання можуть   домовитися  про заміну   речі на іншу. У цьому   разі   обсяг обов’язків набувача може  бути  за домовленістю  сторін  змінений   або залишений  незмінним.

     Законодавством   передбачені випадки   припинення договору довічного утримання.
     Договір довічного утримання може бути розірваний на підставі  рішення суду, на вимогу  відчужувача або третьої особи у разі   невиконання або неналежного виконання  набувачем  своїх обов’язків. Невиконання  обов’язків  або неналежне   виконання  обов’язків   не завжди   призводить  до припинення   договору. Відчужувач  вправі пред’явити   позов   про відшкодування  збитків.  У винятковому випадку   існує  можливість  подати позов  не про  припинення  дії  договору довічного утримання, а про   обов’язок  набувача  виконати   в натурі  обов’язки, взяті на себе, або про стягнення грошової компенсації всіх видів матеріального забезпечення, вказаних у договорі.
    Набувач  вправі   припинити   договір  тільки   в тому випадку, коли  через  незалежні   від нього   обставини його  майнове становище  змінилося настільки, що він  не  в змозі  надавати  набувачеві  належне  матеріальне забезпечення,  обумовлене в договорі.
    Смерть відчужувача майна є однією з умов припинення   договору   довічного утримання.
    Правові наслідки   розірвання договору    довічного  утримання (догляду).  У  випадку   припинення  дії  договору   внаслідок  невиконання  або неналежного виконання  набувачем    обов’язків  за договором  довічного  утримання  передбачена   можливість  повернення   відчужувачу майна.

     Якщо  набувач   відмовляється   добровільно  повернути майно, набуте   ним   за договором,  відчужувач має  право звернутися до суду.  Усі витрати, зроблені   набувачем  на користь   відчужувача не відшкодовуються.

    У разі   розірвання  договору   у зв’язку    з неможливістю  його  подальшого  виконання  набувачем з підстав, що мають   істотне значення, суд  може  залишити   за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням  тривалості   часу, протягом   якого він  належно  виконував  свої  обов’язки за договором.

    Відповідно до договору   довічного  утримання набувач   зобов’язаний   утримувати   відчужувача   довічно. У випадку   смерті  набувача  обов’язки  за договором  довічного утримання переходять   до його  спадкоємців. Спадкоємці повинні продовжити   утримувати  відчужувача згідно  з укладеним  договором  довічного утримання. Спадкоємець за заповітом може відмовитися   від прийняття   майна,  що було  передане  відчужувачеві, право власності   переходить   до  спадкоємця за законом.

     Якщо  у набувача  немає  спадкоємців  або вони  відмовилися   від прийняття  майна,  переданого  відчужувачем, відчужувач  набуває  право власності на це майно. У цьому  разі договір довічного утримання   автоматично припиняється.

       На перший погляд може здаватися, що договір довічного утримання та спадковий договір дуже схожі, якщо їх порівнювати і брати до уваги права та обов’язки сторін, процедуру оформлення, виконання таких договорів. Так, у них дуже багато загальних рис, але між ними існує суттєва різниця. Ця різниця полягає в моменті набуття права власності набувача на майно відчужувача. Якщо за договором довічного утримання набувач набуває права власності на майно відчужувача в момент укладення договору і в подальшому, ще при житті відчужувача уже є власником цього майна, то у спадковому договорі право власності на майно відчужувача виникає у набувача тільки після смерті відчужувача. Тому цей договір є саме «спадковим». Процедура оформлення спадщини в даному випадку виконана процедурою укладення та оформлення спадкового договору і подальші дії по оформленню спадщини набувачу не потрібно виконувати.

Іншою суттєвою різницею між цими двома договорами є  відсутність у відчужувача за спадковим договором обов'язків щороку сплачувати податок з доходів тому, що в нього відсутні самі грошові одержання. За договором довічного утримання таке зобов’язання у відчужувача є, тому що він одержує обов’язкову грошову допомогу.

Приватний нотаріус                                        І.А. Щелкунова

**** 

Посвідчення заповітів

 

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт здійснюється особисто фізичною особою з повною цивільною дієздатністю. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років та здатна своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати та нести відповідальність у разі їх невиконання

Заповіт, як правочин, безпосередньо пов’язаний з особою заповідача, повинен бути здійснений ним особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а та¬кож інших учасників цивільних відносин (якими, відповідно до Цивільного кодексу України є юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права). Заповідач також може позбавити права на спадкування будь-кого із спадкоємців без зазначення на це причин. Проте, він не має права позбавити прав на спадкування тих своїх спадкоємців, для яких законодавством встановлена обов’язкова частка у спадщині. Цими особами є: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, які успадковують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала би кожному з них у разі спадкування за законом.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав та обов’язків. Ці розпорядження можуть бути зроблені заповідачем у будь-який час. Заповідач самостійно визначає обсяг того, що передається у спадок, він може охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складання заповіту, а також ті, які можуть йому належати в майбутньому, заповідати все майно або його частину. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Якщо в заповіті буде вказане майно, яке на момент відкриття спадщини буде втраченим чи взагалі не придбаним, то в цій частині заповіт буде недійсним. Частина спадщини, яка не включена до заповіту, спадкується за законом.

Складаючи заповіт заповідач має право підпризначити спадкоємця, тобто вказати в тексті заповіту особу або декількох осіб, до яких перейде право на спадкування вказаного в заповіті майна у випадку смерті першого спадкоємця до відкриття спадщини, неприйняття її, відмови від неї, усунення від спадкування, а також у разі відсутності умов при складанні заповіту з умовою.

Цивільним кодексом України передбачено певні вимоги щодо складання та посвідчення заповіту. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт у зв’язку з хворобою або фізичною вадою, за її дорученням заповіт у її присутності підписує інша особа. Відповідно підпис зазначеної особи засвідчується нотаріусом із зазначенням причин, з яких заповіт не може бути підписаний особисто спадкодавцем.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, що мають право вчиняти нотаріальні дії. До них відносяться посадові чи службові особи органу місцевого самоврядування, головний лікар, начальник госпіталю, ди¬ректор або головний лікар будинку для осіб похилого віку та інвалідів, капітан судна, начальник експедиції, командир військової частини, з’єднання, установи або закладу, начальник місця позбавлення волі, начальник слідчого ізолятору. Вказані особи посвідчують заповіти щодо громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально – профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів; громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України; громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних до них експедиціях; військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово – лікувальних закладах; військовослужбовців та членів їх сімей, що перебувають у пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово – навчальних закладів; осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, слідчому ізоляторі.

При посвідченні заповіту вищезазначеними службовими особами (крім посадових, службових осіб органів місцевого самоврядування), а також у разі посвідчення заповіту від імені особи, яка через фізичні вади не може сама прочитати заповіт, є обов’язковою присутність не менше двох свідків. В інших випадках посвідчення заповіту при свідках відбувається за бажанням заповідача.

Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Не можуть бути свідками: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про їх особи .

Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Можливий варіант, коли нотаріус на прохання особи записує заповіт з його слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем та підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом.

Якщо особа, яка бажає укласти заповіт, за станом здоров’я не в змозі з’явитися до нотаріальної контори, вона має право запросити нотаріуса додому, де, з врахуванням вимог законодавства про нотаріат, буде посвідчено заповіт.

Оскільки заповіт – це особисте волевиявлення заповідача, то він має право у будь-який час скасувати заповіт та скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд може визнати заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Наприклад, складання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим запо¬вітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізичні особи, які підписують заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Довідки щодо посвідчення заповіту видаються спадкоємцям тільки після смерті заповідача за умови подання свідоцтва про його смерть.

 

Приватний нотаріус                                  І.А. Щелкунова

 

Особливості посвідчення секретного заповіту

Рано чи пізно перед людиною постає питання: що вона залишить своїм нащадкам?

Стаття 1233 Цивільного кодексу України передбачає, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За своєю природою заповіт є одностороннім правочином. Як правочин він має відповідати всім вимогам, що їх пред’являють до правочинів, відповідно до Цивільного кодексу України. Значення заповіту полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов’язків до певних осіб, який існуватиме після смерті заповідача. Водночас предметом заповіту не можуть бути такі майнові права, якими громадянин не мав права поступитися іншій особі і за життя (право на одержання аліментів, пенсії, права відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров’я та ін.). Розпорядження на майно складає основний зміст заповіту. Але в ньому можуть бути й деякі розпорядження немайнового характеру, наприклад, про місце поховання, про покладання на спадкоємців певних обов’язків, пов’язаних з отриманням освіти тощо. Заповіт завжди виражає особисту волю та бажання заповідача, тому й право на заповіт здійснюється тільки особисто. Інтерес викликає й такий різновид заповіту, як секретний заповіт.
Згідно ст. 1249 Цивільного кодексу України секретний заповіт посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт і опечатує. На конверті зазначаються прізвище, ім'я, по батькові, дата народження заповідача і дата прийняття на зберігання цього заповіту. Оскільки, згідно з положеннями цивільного законодавства, секретний заповіт посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом, ця нотаріальна дія має свою специфіку.
Отже, нотаріус повинен роз’яснювати заповідачу, що текст заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.
Секретний заповіт приймається нотаріусом на зберігання без складання опису.
Нотаріус, у якого зберігається секретний заповіт, у разі одержання інформації про відкриття спадщини та подання свідоцтва про смерть заповідача призначає день оголошення змісту заповіту.
Про день та час оголошення змісту заповіту нотаріус повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їх місця проживання йому відомі, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.
Нотаріус у присутності заінтересованих осіб та двох свідків відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.
Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки.
Якщо неможливо визначити справжню волю заповідача, нотаріусом у протоколі відтворюється витлумачений спадкоємцями текст заповіту та відомості про досягнення (чи недосягнення) між спадкоємцями згоди щодо тлумачення тексту заповіту.
У тексті протоколу відображається попередження нотаріусом свідків про відповідальність за шкоду, заподіяну ними внаслідок розголошення відомостей, що стали їм відомі у зв'язку з оголошенням секретного заповіту.
Секретний заповіт після його оголошення залишається в матеріалах нотаріальної справи.
Якщо заінтересована особа, належним чином повідомлена про день оголошення секретного заповіту, на оголошення не з'явиться, нотаріус оголошує зміст секретного заповіту тим особам, які з'явилися.
У разі з'явлення заінтересованої особи після оголошення заповіту нотаріус ознайомлює її з протоколом оголошення секретного заповіту, про що робить відповідну відмітку, яка підписується також цією особою.
Окрім цього слід зауважити про особливість зберігання секретного заповіту, а саме, що секретні заповіти зберігаються в окремому пакеті в залізних шафах чи сейфах.

Приватний нотаріус                                                 І.А. Щелкунова