Приватний нотаріус: Щелкунова Іванна Анатоліївна

Адреса нотаріуса: 44000, смт. Шацьк, вул. Шковороди, 16а.

тел. (03355) 2-00-75

Охорона  прав на житло   малолітніх та неповнолітніх дітей.

      02 червня 2005 року за №2623-IV був прийнятий закон України „Про соціальний захист бездомних громадян і безпритульних дітей” який набув чинності з 01 січня 2006 року.

      Цим законом, Сімейним кодексом України та Законом України „Про охорону дитинства” передбачено, що держава  охороняє та захищає права і інтереси дітей при вчинені правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і законних інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно житлових приміщень.

      При здійснені будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна  згода органу опіки та піклування.

   В ч.4 статі 12 Закону мова йде про правочин стосовно  нерухомого майна, припис цієї норми стосується лише такого нерухомого майна, як житло: житловий будинок ( його частка), квартира (її частка), садиба (частка садиби) та інше приміщення, призначене та придатне для постійного проживання в ньому. Підстава для застосування положень цієї норми не тільки щодо договорів купівлі-продажу, дарування, міни, ренти, а й договорів у відповідності до яких передається право володіння та/або користування житлом, так наприклад, посвідчення договір найму (оренди) житла.  Припис  ч.4 статі 12 Закону стосується не лише того житла на яке діти мають право власності, а й того житла, стосовно якого у дітей наявність право користування. Тому згідно статті 177 Сімейного кодексу України  батьки малолітньої дитини ( вважається дитина до досягнення нею 14 років) не мають право без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини, щодо її майнових прав: укладати договори , які підлягають державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житла, видавати письмові зобов’язання від імені дитини, відмовлятися від майнових прав дитини.

     І тому нотаріус при посвідченні договір відчуження квартир, житлових будинків, їх часток, якщо із поданих документів, зокрема зі змісту правоустановчого документу, довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини, вбачається, що право власності або право користування цим майном належить дитині, обов’язково витребує згоду (рішення) органу опіки та піклування.

   Посадові особи  органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист  прав і охоронюваних законом  інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого  майна.  При посвідченні правочинів з житлом заслуговують на увагу сервітутні права дітей, які знаходяться  на утриманні батьків.

     Що значить право дитини на проживання  чи/або користування житловим приміщенням?  Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного  з них, з ким дитина проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 років до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. 

Частина друга статті 18 Закону України „Про охорону дитинства” роз’яснює, що діти члени сім’ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем цього житла, а до членів сім’ї власника житлового приміщення віднесено дружину (чоловіка) власника житла, їхніх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство ( частина 2 статті 64 і частина 1 статті 156 Житлового кодексу України). Згідно зі статтею 405 Цивільного кодексу України члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право користуватися  цим житлом відповідно до закону. Отже, діти мають право  користуватися житлом, де проживають їх батьки, згідно з законом. Безпосередньо закон встановлює дані право дітей на житло у місці проживання  їхніх батьків, договором цю норму закону змінити не можна. В той же час слід врахувати, що коли батьки змінюють місце проживання, змінюється й місце проживання їхніх дітей.

 Таким чином, згода органу опіки та піклування, шляхом винесення рішення виконкому місцевої ради (розпорядження райдержадміністрації),  необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником, або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Тому, батьки малолітніх або неповнолітніх дітей, при відчуженні свого нерухомого майна ( житла), незалежно де їх дитина або діти зареєстровані та проживають, повині одержати дозвіл на відчуження нерухомого майна, шляхом винесення рішення виконавчого комітету  міської ради (розпорядження райдержадміністрації).

Приватний нотаріус                                     І.А. Щелкунова

 Виконання заповіту

Заповідач має право призначити виконавця заповіту - особу, яка слідкуватиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, й виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спадкодавця. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом, який може не довідатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, знаходитися у відрядженні, проживати в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії з охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів до охорони інтересів спадкоємця.
Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа.
Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб, то виконання заповідального розпорядження може бути покладене на будь-яку з цих осіб на вибір спадкодавця.
Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Це може мати місце у випадку, коли заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за законом, а може бути і взагалі сторонньою особою, що не є спадкоємцем.
Можливі 2 випадки призначення виконавця заповіту не самим заповідачем, а іншими особами:
1) за ініціативою спадкоємців (ст. 1287);
2) за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК).
За ініціативою спадкоємців виконавець заповіту може бути визначений у 2 випадках.
По-перше, спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача (тяжка хвороба, втрата дієздатності). При цьому в суді вони мають довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем.
По-друге, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту.
Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.
За ініціативою нотаріуса виконавець заповіту може бути призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
У цьому випадку необхідна наявність таких умов: а) призначення виконавця заповіту потребують інтереси спадкоємців; б) заповідач не призначив виконавця заповіту, або виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту, або виконавець заповіту був усунений від його виконання.
Особа призначається виконавцем заповіту з її письмової згоди. Така згода з'ясовується нотаріусом і може бути оформлена як самостійна заява, що додається до заповіту, або зазначається на самому заповіті чи в окремому документі. Хоча у ст. 1289 ЦК не міститься вказівки на випадки, коли згода додається до заповіту як окремий документ, однак для деяких ситуацій та чи інша форма згоди виконавця випливає із сенсу інших норм ЦК. Наприклад, згідно зі ст. 1249 ЦК зміст секретного заповіту має бути невідомим навіть нотаріусу. Отже, у випадках складання секретного заповіту, згода виконавця не може бути виражена на самому заповіті, але можливе подання її у вигляді спеціального документу.
На виконавця заповіту покладаються обов'язки 2 типів: а) спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців; б) спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб.
Виконуючи обов'язки першого типу, виконавець заповіту повинен:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. Такі дії можуть полягати в установленні місцезнаходження всього спадкового майна, в описі та передачі майна на зберігання певним особам або спадкоємцям до появи всіх інших спадкоємців. При цьому виконавець заповіту вживає заходів до охорони всієї спадщини, а не тільки того майна, яке зазначене у заповіті;
2) вжити заходів щодо розшуку та інформування спадкоємців, відказоодержувач і в, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань (наприклад, витребувати майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб);
4) управляти спадщиною, якщо до складу спадщини входить майно, яке потребує управління, або майно, для якого встановлено особливий порядок його зберігання (грошові суми та цінні папери; монетарні метали; цінні рукописи, що мають історичне або наукове значення; зброя; харчові продукти тощо);
5) забезпечити одержання кожним зі спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, відповідно до змісту заповіту, спеціальних заповідальних розпоряджень тощо.

Виконуючи обов'язки другого типу, виконавець заповіту повинен:
1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині;
2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (заповідального відказу, передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру тощо (ст.ст. 1237- 1240, 1246 ЦК).
Слід зазначити, що перелік обов'язків виконавця заповіту є вичерпним, крім випадків, коли заповідач зазначає в заповіті додаткові обов'язки, які покладаються ним на виконавця заповіту з часу відкриття спадщини.
Нотаріус за місцем відкриття спадщини видає виконавцю заповіту відповідний документ, який підтверджує його повноваження (у цьому випадку маються на увазі повноваження саме як право виконавця заповіту виступати від імені спадкоємців). Після виконання покладених на нього функцій виконавець заповіту повертає нотаріусу документ, що посвідчував його повноваження.
Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Заповідач може одразу зазначити у заповіті, що певна сума чи частина майна переходить виконавцю заповіту як плата за виконання ним своїх повноважень. Останній може отримати цю винагороду в натурі або у грошах зі складу спадщини. Якщо виконавець відмовився або був усунений від виконання заповіту, то право на винагороду він втрачає.
Якщо розмір винагороди не був визначений заповідачем, спадкоємці та виконавець заповіту можуть самі домовитися щодо розміру плати за виконання останнім своїх повноважень. Якщо між виконавцем заповіту та спадкоємцями не досягнуто згоди щодо розміру винагороди, вона визначається судом.
Якщо в процесі виконання заповіту виконавець зазнав додаткових витрат, пов'язаних з охороною спадкового майна, управлінням ним тощо, то, незалежно від отриманої винагороди за виконання своїх повноважень, він може вимагати відшкодування цих витрат та збитків. При цьому винагорода має виплачуватися незалежно від плати за виконання заповіту.
Надаючи певний обсяг прав і обов'язків виконавцю заповіту, ЦК разом із тим захищає інтереси спадкоємців від необачних дій виконавця. Зокрема, ст. 1292 ЦК надає право спадкоємцям контролювати дії виконавця заповіту, які мають полягати в неухильному виконанні розпоряджень спадкодавця. Якщо виконавець заповіту хоче вчинити дії, які виходять за межі розпорядження спадкодавця, але здаються виконавцю доцільними, то він має узгодити такі дії зі спадкоємцями.
На виконавця заповіту покладається обов'язок звітувати про дії, які було ним вчинено з метою виконання заповіту. Звіт може подаватися на вимогу спадкоємців, батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників малолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб, а також органів опіки та піклування в будь-який час здійснення виконавцем його повноважень (обов'язків). Крім того, підсумковий звіт подається виконавцем заповіту після виконання ним усіх покладених на нього повноважень (обов'язків).
Якщо спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування вважають, що дії виконавця заповіту порушують інтереси спадкоємців, вони мають право їх оскаржити до суду. До таких вимог застосовується скорочений строк позовної давності в один рік (ст. 1293 ЦК). Перебіг строку починається з моменту, коли спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування дізналися про порушення умов заповіту, прав спадкоємців тощо.
Підставами припинення повноважень виконавця заповіту є: І) виконання заповіту; 2) визнання заповіту недійсним (оскільки заповіт визнається недійсним, то зникає і предмет виконання; 3) смерть виконавця або спадкоємця; 4) волевиявлення спадкоємців, їхніх законних представників, а також органів опіки та піклування (якщо виконавець заповіту неналежно виконує свої обов'язки); 5) рішення суду, яким виконання заповіту визнається неналежним (якщо виконавець діє неналежним чином, але не погоджується припинити свої дії на вимогу спадкоємців, їхніх законних представників, органів опіки та піклування); 6) волевиявлення виконавця заповіту (відмова від виконання повноважень).
У разі виконання заповіту повноваження виконавця припиняються нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Після цього виконавець повинен повернути документ, який видавався нотаріусом для підтвердження його повноважень. У разі відмови виконавця повернути цей документ, спадкоємці (їхні законні представники, органи опіки та піклування) мають право звернутися до суду з позовом про витребування документа, який засвідчував повноваження виконавця, і відшкодування шкоди, завданої діями виконавця (ст.ст. 22, 23, 1294 ЦК).
Згідно зі ст. 1295 ЦК виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено (заповідачем, нотаріусом, спадкоємцями), має право відмовитися від здійснення своїх повноважень. Про це він зобов'язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії (відказоодержувачів, кредиторів спадкодавця тощо), про відмову від здійснення своїх повноважень.
Проте виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. Після вчинення таких дій він набуває права відмовитися від здійснення повноважень у подальшому.
У разі, коли виконавець заповіту не повідомив спадкоємців та інших заінтересованих осіб про відмову від здійснення своїх повноважень, або не вчинив невідкладних дій, необхідних для захисту прав спадкоємців та інших осіб, і це завдало збитків спадкоємцям, відказоодержувачам тощо, він повинен відшкодувати всі збитки, що виникли внаслідок його неналежної поведінки (ст.ст. 22, 1295 ЦК). Умовами відшкодування збитків у цьому випадку є: І) невиконання виконавцем заповіту покладених на нього обов'язків щодо дотримання порядку відмови від повноважень; 2) виникнення збитків у спадкоємців (відказоодержувачів тощо); 3) наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою виконавця заповіту та збитками, що виникли у спадкоємців, відказоодержувачів або інших учасників цих відносин.

Приватний нотаріус                                                  І.А. Щелкунова

Щодо змін до порядку оподаткування спадщини/дарунків

від 23.03.2017 р.

23 лютого 2017 року Верховною радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо оподаткування спадщини» № 1910-VIII (далі – Закон №1910- VIII).

Вказаним Законом внесено зміни до пункту 14.1.263 статті 14 Податкового кодексу України, яким виключно для цілей оподаткування податком на доходи фізичних осіб надається визначення понять членів сім’ї фізичної особи першого та другого ступеня споріднення.

 Зокрема вводиться такий поділ:

- членами сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення для цілей розділу ІV Податкового кодексу України вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені.

- членами сім'ї фізичної особи другого ступеня споріднення для цілей розділу ІV Податкового кодексу України вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.

Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України у першу чергу спадкування входять діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. До другої черги спадкування статтею 1262 ЦК України віднесено рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері.

Статтею 174 Податкового кодексу України визначаються ставки, за якими оподатковуються об’єкти спадщини. До прийняття Закону №1910- VIII за нульовою ставкою оподатковувалася виключно вартість власності, що успадковується членами сім'ї спадкодавця першого ступеня споріднення, до якого Податковим кодексом України відносились:  батьки фізичної особи, чоловік або дружина, діти, у тому числі усиновлені. Інші члени сім'ї фізичної особи вважались такими, що мають другий ступінь споріднення.

Законом №1910- VIII надано визначення другому ступеню споріднення, до якого включено, окрім спадкоємців другої черги за законом відповідно до Цивільного кодексу України, ще онуків, та визначено нульову ставку податку на доходи.

Відповідно за нульовою ставкою буде оподатковуватись дохід, отриманий від прийняття у спадщину майна спадкоємцями фізичними особами, які є родичамизі спадкодавцем першого або другого ступеня споріднення, до яких віднесено:

-батьків фізичної особи,

-її чоловіка або дружину,

-дітей такої фізичної особи, у тому числі усиновлених,

-її рідних братів та сестер,

-її бабу та діда з боку матері і з боку батька,

-онуків.

Законом №1910- VIII визначається також окремі положенні оподаткування доходу отриманого платником податку як дарунок (або в результаті укладення договору дарування) від фізичних осіб. До прийняття Закону оподаткування всіх доходів від договору дарування здійснювалося за правилами оподаткування спадщини. Згідно з новою редакцією пункту 174.6 статті 174 Податкового кодексу України відбувається уточнення переліку об’єктів дарування: вони прирівнюються до переліку об’єктів спадщини визначених в пункті 174.1. цієї ж статті.

Стосовно правил оподаткування доходів від договору дарування вони залишаються тотожними: оподаткування здійснюється за правилами встановленими для оподаткування спадщини.

Відповідно за нульовою ставкою буде оподатковуватись дохід, отриманий фізичною особою від прийняття в дарунок майна на підставі договору дарування укладеного між родичами першого та другого ступеня споріднення, до яких віднесено:

-батьків фізичної особи,

-її чоловіка або дружину,

-дітей такої фізичної особи, у тому числі усиновлених,

-її рідних братів та сестер,

-її бабу та діда з боку матері і з боку батька,

-онуків.

При спадкуванні або прийнятті в дарунок майна нерезидентами, або від нерезидентів застосовується ставка податку відповідно пункту 174.2.3. Податкового кодексу України і врахування ступеня споріднення не передбачено.

Статтю 174 Податкового кодексу України Законом №1910- VIII доповнено пунктом 174.8, яким передбачається, що у разі спадкування будь-яких об’єктів спадщини/дарунків, які оподатковуються за нульовою ставкою, оціночна вартість таких об’єктів з метою оподаткування не визначається. В інших випадках отримання доходів у вигляді об’єктів спадщини/дарунків об’єктом оподаткування є оціночна вартість таких об’єктів спадщини/дарунків, визначена згідно із законом.

Вказаним Законом  встановленні вимоги  зазначення нотаріусом суми доходу у вигляді вартості успадкованого/подарованого майна, отриманого платником податку, зазначеним у підпункті 174.2.2 пункту 174.2 статті 174 Податкового кодексу України, при поданні інформації про видані свідоцтва про право на спадщину або посвідчені договори дарування.

Закон №1910- VIII відповідно до перехідних положень набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та застосовується до доходів, отриманих починаючи з 1 січня 2017 року платником податків у вигляді спадщини/дарунку.

Приватний нотаріус                                І.А. Щелкунова

Виконання заповіту

                                                          
Заповідач має право призначити виконавця заповіту - особу, яка слідкуватиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, й виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спадкодавця. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом, який може не довідатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, знаходитися у відрядженні, проживати в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії з охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів до охорони інтересів спадкоємця.
Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа.
Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб, то виконання заповідального розпорядження може бути покладене на будь-яку з цих осіб на вибір спадкодавця.
Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Це може мати місце у випадку, коли заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за законом, а може бути і взагалі сторонньою особою, що не є спадкоємцем.
Можливі 2 випадки призначення виконавця заповіту не самим заповідачем, а іншими особами:
1) за ініціативою спадкоємців (ст. 1287);
2) за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК).
За ініціативою спадкоємців виконавець заповіту може бути визначений у 2 випадках.
По-перше, спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача (тяжка хвороба, втрата дієздатності). При цьому в суді вони мають довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем.
По-друге, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту.
Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.
За ініціативою нотаріуса виконавець заповіту може бути призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
У цьому випадку необхідна наявність таких умов: а) призначення виконавця заповіту потребують інтереси спадкоємців; б) заповідач не призначив виконавця заповіту, або виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту, або виконавець заповіту був усунений від його виконання.
Особа призначається виконавцем заповіту з її письмової згоди. Така згода з'ясовується нотаріусом і може бути оформлена як самостійна заява, що додається до заповіту, або зазначається на самому заповіті чи в окремому документі. Хоча у ст. 1289 ЦК не міститься вказівки на випадки, коли згода додається до заповіту як окремий документ, однак для деяких ситуацій та чи інша форма згоди виконавця випливає із сенсу інших норм ЦК. Наприклад, згідно зі ст. 1249 ЦК зміст секретного заповіту має бути невідомим навіть нотаріусу. Отже, у випадках складання секретного заповіту, згода виконавця не може бути виражена на самому заповіті, але можливе подання її у вигляді спеціального документу.
На виконавця заповіту покладаються обов'язки 2 типів: а) спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців; б) спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб.
Виконуючи обов'язки першого типу, виконавець заповіту повинен:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. Такі дії можуть полягати в установленні місцезнаходження всього спадкового майна, в описі та передачі майна на зберігання певним особам або спадкоємцям до появи всіх інших спадкоємців. При цьому виконавець заповіту вживає заходів до охорони всієї спадщини, а не тільки того майна, яке зазначене у заповіті;
2) вжити заходів щодо розшуку та інформування спадкоємців, відказоодержувач і в, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань (наприклад, витребувати майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб);
4) управляти спадщиною, якщо до складу спадщини входить майно, яке потребує управління, або майно, для якого встановлено особливий порядок його зберігання (грошові суми та цінні папери; монетарні метали; цінні рукописи, що мають історичне або наукове значення; зброя; харчові продукти тощо);
5) забезпечити одержання кожним зі спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, відповідно до змісту заповіту, спеціальних заповідальних розпоряджень тощо.

Виконуючи обов'язки другого типу, виконавець заповіту повинен:
1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині;
2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (заповідального відказу, передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру тощо (ст.ст. 1237- 1240, 1246 ЦК).
Слід зазначити, що перелік обов'язків виконавця заповіту є вичерпним, крім випадків, коли заповідач зазначає в заповіті додаткові обов'язки, які покладаються ним на виконавця заповіту з часу відкриття спадщини.
Нотаріус за місцем відкриття спадщини видає виконавцю заповіту відповідний документ, який підтверджує його повноваження (у цьому випадку маються на увазі повноваження саме як право виконавця заповіту виступати від імені спадкоємців). Після виконання покладених на нього функцій виконавець заповіту повертає нотаріусу документ, що посвідчував його повноваження.
Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Заповідач може одразу зазначити у заповіті, що певна сума чи частина майна переходить виконавцю заповіту як плата за виконання ним своїх повноважень. Останній може отримати цю винагороду в натурі або у грошах зі складу спадщини. Якщо виконавець відмовився або був усунений від виконання заповіту, то право на винагороду він втрачає.
Якщо розмір винагороди не був визначений заповідачем, спадкоємці та виконавець заповіту можуть самі домовитися щодо розміру плати за виконання останнім своїх повноважень. Якщо між виконавцем заповіту та спадкоємцями не досягнуто згоди щодо розміру винагороди, вона визначається судом.
Якщо в процесі виконання заповіту виконавець зазнав додаткових витрат, пов'язаних з охороною спадкового майна, управлінням ним тощо, то, незалежно від отриманої винагороди за виконання своїх повноважень, він може вимагати відшкодування цих витрат та збитків. При цьому винагорода має виплачуватися незалежно від плати за виконання заповіту.
Надаючи певний обсяг прав і обов'язків виконавцю заповіту, ЦК разом із тим захищає інтереси спадкоємців від необачних дій виконавця. Зокрема, ст. 1292 ЦК надає право спадкоємцям контролювати дії виконавця заповіту, які мають полягати в неухильному виконанні розпоряджень спадкодавця. Якщо виконавець заповіту хоче вчинити дії, які виходять за межі розпорядження спадкодавця, але здаються виконавцю доцільними, то він має узгодити такі дії зі спадкоємцями.
На виконавця заповіту покладається обов'язок звітувати про дії, які було ним вчинено з метою виконання заповіту. Звіт може подаватися на вимогу спадкоємців, батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників малолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб, а також органів опіки та піклування в будь-який час здійснення виконавцем його повноважень (обов'язків). Крім того, підсумковий звіт подається виконавцем заповіту після виконання ним усіх покладених на нього повноважень (обов'язків).
Якщо спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування вважають, що дії виконавця заповіту порушують інтереси спадкоємців, вони мають право їх оскаржити до суду. До таких вимог застосовується скорочений строк позовної давності в один рік (ст. 1293 ЦК). Перебіг строку починається з моменту, коли спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування дізналися про порушення умов заповіту, прав спадкоємців тощо.
Підставами припинення повноважень виконавця заповіту є: І) виконання заповіту; 2) визнання заповіту недійсним (оскільки заповіт визнається недійсним, то зникає і предмет виконання; 3) смерть виконавця або спадкоємця; 4) волевиявлення спадкоємців, їхніх законних представників, а також органів опіки та піклування (якщо виконавець заповіту неналежно виконує свої обов'язки); 5) рішення суду, яким виконання заповіту визнається неналежним (якщо виконавець діє неналежним чином, але не погоджується припинити свої дії на вимогу спадкоємців, їхніх законних представників, органів опіки та піклування); 6) волевиявлення виконавця заповіту (відмова від виконання повноважень).
У разі виконання заповіту повноваження виконавця припиняються нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Після цього виконавець повинен повернути документ, який видавався нотаріусом для підтвердження його повноважень. У разі відмови виконавця повернути цей документ, спадкоємці (їхні законні представники, органи опіки та піклування) мають право звернутися до суду з позовом про витребування документа, який засвідчував повноваження виконавця, і відшкодування шкоди, завданої діями виконавця (ст.ст. 22, 23, 1294 ЦК).
Згідно зі ст. 1295 ЦК виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено (заповідачем, нотаріусом, спадкоємцями), має право відмовитися від здійснення своїх повноважень. Про це він зобов'язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії (відказоодержувачів, кредиторів спадкодавця тощо), про відмову від здійснення своїх повноважень.
Проте виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. Після вчинення таких дій він набуває права відмовитися від здійснення повноважень у подальшому.
У разі, коли виконавець заповіту не повідомив спадкоємців та інших заінтересованих осіб про відмову від здійснення своїх повноважень, або не вчинив невідкладних дій, необхідних для захисту прав спадкоємців та інших осіб, і це завдало збитків спадкоємцям, відказоодержувачам тощо, він повинен відшкодувати всі збитки, що виникли внаслідок його неналежної поведінки (ст.ст. 22, 1295 ЦК). Умовами відшкодування збитків у цьому випадку є: І) невиконання виконавцем заповіту покладених на нього обов'язків щодо дотримання порядку відмови від повноважень; 2) виникнення збитків у спадкоємців (відказоодержувачів тощо); 3) наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою виконавця заповіту та збитками, що виникли у спадкоємців, відказоодержувачів або інших учасників цих відносин.

Приватний нотаріус                                                  І.А. Щелкунова

Приватний нотаріус                                                                                                   І.А. Щелкунова

ПОВНОВАЖЕННЯ НОТАРІУСІВ ЩОДО  РЕЄСТРАЦІЇ  ДОГОВОРІВ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

25 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 05 березня 2015 року № 247-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо уточнення повноважень нотаріусів та особливостей реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення» (далі – Закон № 247-VIII).
Так, Законом № 247-VIII уповноважено нотаріусів здійснювати функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон).
Водночас нотаріусу надано можливість проводити державну реєстрацію:
1) речових прав, похідних від права власності, на земельні ділянки сільськогосподарського призначення незалежно від нотаріального посвідчення договору, на підставі якого виникає таке право;
2) права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року, одночасно з державною реєстрацією похідного від нього речового права на таку земельну ділянку.
Крім того, Закон доповнено статтею 4², яка визначає особливості державної реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, право власності на які виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року.
Частиною першою статті 4² Закону встановлено норму щодо одночасності державної реєстрації похідного речового права та права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року (крім випадків, коли право власності на таку земельну ділянку вже зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), на підставі заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, поданої власником чи набувачем відповідного похідного права або уповноваженою ними особою, з урахуванням положень статті 16 Закону.
Так, з метою державної реєстрації похідного від права власності речового права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, особа, визначена у частині першій статті 4² Закону, подає одну заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права).
При цьому державним реєстратором або нотаріусом за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) формуються 2 заяви: про державну реєстрацію права власності та про державну реєстрацію іншого речового права.
У зв’язку з поданням однієї заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права) заявник сплачує лише за послуги з державної реєстрації іншого речового права.
Частиною другою статті 4² Закону передбачено проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у разі подання заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень набувачем похідного речового права на таку земельну ділянку (орендарем чи іншим користувачем) без подання заявником документа, на підставі якого виникло право власності, в порядку, встановленому пунктом 8¹ частини другої статті 9 Закону, за умови наявності інформації про зареєстровану земельну ділянку у Державному земельному кадастрі та до моменту автоматизованого перенесення до Державного реєстру прав записів (відомостей) про речові права та обтяження на земельні ділянки з Державного реєстру земель.
Тобто державний реєстратор або нотаріус відповідно до підпункту 8¹ частини другої статті 9 Закону, одержує від територіальних органів земельних ресурсів інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для проведення державної реєстрації права власності на відповідну земельну ділянку, шляхом направлення запиту до Державного земельного кадастру за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру прав та використовує отриману інформацію для державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.
У разі коли заявником разом з документами, необхідними для проведення державної реєстрації похідного речового права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, подається документ, що підтверджує виникнення права власності на відповідну земельну ділянку та/або витяг з Державного земельного кадастру, в якому міститься вся інформація, необхідна для проведення державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, державний реєстратор або нотаріус проводить державну реєстрацію права власності на підставі цих документів.
За результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) за відсутності підстав для відмови у такій реєстрації чи зупинення державної реєстрації державний реєстратор або нотаріус приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу.
Після цього приймається рішення щодо державної реєстрації іншого речового права відповідно до поданої заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права) на загальних засадах, передбачених Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (далі – Порядок).
За результатами проведення такої державної реєстрації прав на земельні ділянки формується витяг, передбачений абзацом третім пункту 48 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141.
Під час проведення державної реєстрації права власності та похідного від нього речового права на земельну ділянку державний реєстратор або нотаріус згідно з пунктом 25 Порядку оформляє примірник витягу для кожної із заінтересованих осіб, за якими проведено державну реєстрацію прав.
Відповідно до пункту 27 Порядку один примірник витягу долучається до реєстраційної справи, відкритої на об’єкт нерухомого майна.
У разі якщо протягом передбаченого частиною п’ятою статті 15 Закону строку, у який має проводитись державна реєстрації права власності на земельну ділянку, державним реєстратором або нотаріусом не отримано відповідь на запит, сформований на підставі підпункту 8¹ частини другої статті 9 Закону, державна реєстрація відповідного похідного права проводиться з урахуванням положень абзацу другого пункту 43 Порядку, тобто у спеціальному розділі Державного реєстру прав.
У вищезазначеному випадку за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) рішення приймається на загальних підставах, передбачених Законом та Порядком

Приватний нотаріус                               І. А . Щелкунова

Строк  для прийняття спадщини за заповітом та за законом

Частиною 1 статті 1270 Цивільного кодексу України встановлений загальний строк для прийняття спадщини у шість місяців, цей строк починається з часу відкриття спадщини (день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою).

Якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, спадкоємець не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (ч. 1 ст. 1272 ЦК України).
Винятком з цього положення закону є спадкоємці, які постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а також спадкоємці, які є малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами або особами цивільна дієздатність, яких обмежена (ч., ч. 3, 4 ст. 1268 ЦК України).

Загальний строк для прийняття спадщини може бути збільшений  у таких випадках:

По-перше:
"Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців" (ч. 2 ст. 1270 ЦК України);
По-друге:
"Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців" (ст. 1276 ЦК України).
По-третє:
Зі змісту частини 1 статті 1222 Цивільного кодексу України спадкоємцем за заповітом чи за законом також можуть бути і ненароджені особи (потенційні спадкоємці), що були зачаті за життя спадкодавця і народяться живими після відкриття спадщини. У цьому випадку, зазначені правовідносини регулюються за аналогією закону,  згідно положення ст. 1270, ст. 1276 ЦК України,  якщо строк, що залишився до народження дітей, які були зачаті за життя спадкодавця, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.

СПАДКУВАННЯ ЗА ПРАВОМ ПРЕДСТАВЛЕННЯ

Особливим випадком спадкування є спадкування за правом представлення, передбачене ст. 1266 ЦК.

Суть спадкування за правом представлення полягає в тому, що хоча деякі родичі спадкодавця (його внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) за певних умов набувають права спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби представляючи більш близького родича спадкодавця, який на момент відкриття спадщини помер (звідси й назва - "спадкування за правом представлення"). За правом представлення онуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця, двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їх відповідному родичу, якби він був живий. Тобто це батько чи мати, дід чи баба, брат чи сестра спадкодавця, дядько чи тітка спадкодавця, що повинні були б успадковувати, але померли до відкриття спадщини.

Основні засади спадкування за правом представлення:

- онуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, (бабі, дідові), якби вони були живими на момент відкриття спадщини; прабаба, прадід, спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони аули живими на момент відкриття спадщини;

- племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

- двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

- якщо спадкування за правом представлення здійснюється одночасно кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Наприклад, успадковуючи в порядку права представлення, внуки (правнуки) закликаються до спадкування разом зі спадкоємцями першої черги. При розподілі спадкового майна вони ніби представляють своїх батька та (або) матір, що померли раніше. При цьому вони виступають як безпосередні спадкоємці спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони "представляють". Це означає, що внуки (правнуки) відповідають за борги спадкодавця, але не відповідають за борги своїх батьків, які померли до відкриття спадщини. (За борги батьків вони відповідають у тому випадку, якщо виступають як спадкоємці останніх). Онукам і правнукам спадкодавця порівну належить та частка, яка б переходила за законом до їхніх батьків, що померли до відкриття спадщини. Ці правила поширюються на всі випадки спадкування за правом представлення, зазначені у ст. 1266 ЦК.

Приватний нотаріус І.А. Щелкунова

*** 

Відмінність між спадковим договором та  договором довічного утримання.

  В межах правового поля  існує безліч видів договорів, у разі укладання яких здійснюється відчуження нерухомого майна. Однак, кожен із таких договорів має свою правову природу, особливості та правові наслідки укладання. У зв'язку з цим, розглянемо особливості таких видів договорів, як спадковий договір та договір довічного утримання.

       Спадковому договору присвячена глава 90 Цивільного кодексу України.

            Статтею 1302 Цивільного кодексу України, визначено, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
            Сторонами цих правовідносин є «набувач» - фізична або юридична особа з однієї сторони та «відчужувач» - подружжя, один з подружжя, інша особа. Під «іншою особою», яка може бути відчужувачем, слід розуміти фізичних осіб, які відповідають загальним вимогам щодо необхідного обсягу цивільної дієздатності.

            Предметом спадкового договору є майно відчужувача. Таким майном може бути зокрема річ, сукупність речей, майнові права та обов'язки. Частіше за все предметом спадкового договору стає нерухоме майно – квартира, житловий будинок, земельна ділянка. Не можуть бути предметом спадкового договору особисті немайнові права, речові права на чуже майно.

            Цей договір є двостороннім. У кожної сторони за цим договором виникають права та обов'язки. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У набувача за таким договором виникають певні обов'язки, які сторони повинні чітко визначити в своєму договорі. Ці зобов'язання полягають в тому, що набувач повинен вчинити певні дії – майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

            При укладенні спадкового договору одним із подружжя предметом договору може бути майно, яке належить йому особисто. У разі, якщо цій особі належить частка в спільній сумісній власності подружжя, при посвідченні договору обов’язково вимагається згода іншого з подружжя.

Спадковим договором за участю подружжя може бути передбачено, що в разі смерті одного з подружжя майно, яке входить до предмета договору і внесено подружжям, вважається таким, що належить (успадковується) тому з подружжя, хто залишився живим, а в разі його смерті це майно переходить до набувача за договором.

Відчужувач може зобов’язати набувача періодично сплачувати йому певну грошову суму, обробляти земельну ділянку, ремонтувати жилий будинок чи квартиру, сплачувати вартість комунальних послуг чи податки та ін.

Водночас на набувача не може покладатись обов’язок проживати в певному місці, закінчити певний навчальний заклад, одружитися з певною особою, відмовитись у подальшому відчужувати майно, яке перейде у його власність за спадковим договором, тощо.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру як до смерті відчужувача, так і після його смерті, тому ця умова має бути чітко конкретизована в договорі (наприклад, зобов’язання надавати певне матеріальне утримання онуці відчужувача до її повноліття).

З метою забезпечення належного виконання своїх обов’язків відчужувачем нотаріус, який посвідчує спадковий договір, обмежує його право розпоряджатися майном, яке є предметом договору, накладаючи заборону відчуження цього майна.

Якщо відчужувач за спадковим договором складе заповіт щодо майна, вказаного в договорі, цей заповіт буде вважатися недійсним.

Водночас відчужувач має право призначити особу, яка контролюватиме виконання умов спадкового договору після його смерті. У разі, якщо така особа не буде призначена, контроль за виконанням договору здійснює нотаріус.

Спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчужувача (у разі невиконання набувачем його зобов’язань) або на вимогу набувача (у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача).

            Договору довічного утримання (догляду) присвячена глава 57 Цивільного кодексу України.

            Статтею 744 Цивільного кодексу України, визначено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

            Сторонами у договорі довічного утримання (догляду) є відчужував – фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я та набувач – повнолітня дієздатна фізична або юридична особа. Якщо набувачем є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за цим договором, на праві спільної сумісної власності, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним. Такий договір може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи.

            Договір довічного утримання (догляду) також укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.

Кредитори набувача не мають   права   звернути  стягнення   на майно  набувача, передане   за договором   довічного утримання протягом  життя  відчужувача. Із правом  власності    на майно    до набувача    переходить   і ризик  випадкової загибелі  речі. Випадкова   загибель   майна   не звільняє останнього від обов’язків, покладених  на нього  договором.  
     У випадку, коли набувач  у силу певних обставин  не в змозі  надалі надавати   належне   матеріальне     забезпечення    відчужувачу, зобов’язання у відповідності  до договору можуть  перейти   до членів   його сім’ї, але для цього  необхідна  обов’язкова   згода   відчужувача. Якщо з членів сім’ї  набувача  ніхто   не виявить бажання взяти  на себе    обов’язки  набувача, то ці   обов’язки  можна передати  іншій особі, але  за згодою   відчужувача та членів сім’ї набувача.

      Відчужувач   у свою чергу   має  право   заперечувати   передання  обов’язків набувача  за договором  довічного утримання іншій особі.  У свою чергу  набувач  має право  звернутися до суду   для вирішення цього питання.

     Сторони в договорі  довічного утримання  можуть передбачати  заміну майна, яке було   передане   набувачеві. Тобто набувач  та відчужувач за певних обставин, які виникли  у процесі   дії договору    довічного утримання можуть   домовитися  про заміну   речі на іншу. У цьому   разі   обсяг обов’язків набувача може  бути  за домовленістю  сторін  змінений   або залишений  незмінним.

     Законодавством   передбачені випадки   припинення договору довічного утримання.
     Договір довічного утримання може бути розірваний на підставі  рішення суду, на вимогу  відчужувача або третьої особи у разі   невиконання або неналежного виконання  набувачем  своїх обов’язків. Невиконання  обов’язків  або неналежне   виконання  обов’язків   не завжди   призводить  до припинення   договору. Відчужувач  вправі пред’явити   позов   про відшкодування  збитків.  У винятковому випадку   існує  можливість  подати позов  не про  припинення  дії  договору довічного утримання, а про   обов’язок  набувача  виконати   в натурі  обов’язки, взяті на себе, або про стягнення грошової компенсації всіх видів матеріального забезпечення, вказаних у договорі.
    Набувач  вправі   припинити   договір  тільки   в тому випадку, коли  через  незалежні   від нього   обставини його  майнове становище  змінилося настільки, що він  не  в змозі  надавати  набувачеві  належне  матеріальне забезпечення,  обумовлене в договорі.
    Смерть відчужувача майна є однією з умов припинення   договору   довічного утримання.
    Правові наслідки   розірвання договору    довічного  утримання (догляду).  У  випадку   припинення  дії  договору   внаслідок  невиконання  або неналежного виконання  набувачем    обов’язків  за договором  довічного  утримання  передбачена   можливість  повернення   відчужувачу майна.

     Якщо  набувач   відмовляється   добровільно  повернути майно, набуте   ним   за договором,  відчужувач має  право звернутися до суду.  Усі витрати, зроблені   набувачем  на користь   відчужувача не відшкодовуються.

    У разі   розірвання  договору   у зв’язку    з неможливістю  його  подальшого  виконання  набувачем з підстав, що мають   істотне значення, суд  може  залишити   за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням  тривалості   часу, протягом   якого він  належно  виконував  свої  обов’язки за договором.

    Відповідно до договору   довічного  утримання набувач   зобов’язаний   утримувати   відчужувача   довічно. У випадку   смерті  набувача  обов’язки  за договором  довічного утримання переходять   до його  спадкоємців. Спадкоємці повинні продовжити   утримувати  відчужувача згідно  з укладеним  договором  довічного утримання. Спадкоємець за заповітом може відмовитися   від прийняття   майна,  що було  передане  відчужувачеві, право власності   переходить   до  спадкоємця за законом.

     Якщо  у набувача  немає  спадкоємців  або вони  відмовилися   від прийняття  майна,  переданого  відчужувачем, відчужувач  набуває  право власності на це майно. У цьому  разі договір довічного утримання   автоматично припиняється.

       На перший погляд може здаватися, що договір довічного утримання та спадковий договір дуже схожі, якщо їх порівнювати і брати до уваги права та обов’язки сторін, процедуру оформлення, виконання таких договорів. Так, у них дуже багато загальних рис, але між ними існує суттєва різниця. Ця різниця полягає в моменті набуття права власності набувача на майно відчужувача. Якщо за договором довічного утримання набувач набуває права власності на майно відчужувача в момент укладення договору і в подальшому, ще при житті відчужувача уже є власником цього майна, то у спадковому договорі право власності на майно відчужувача виникає у набувача тільки після смерті відчужувача. Тому цей договір є саме «спадковим». Процедура оформлення спадщини в даному випадку виконана процедурою укладення та оформлення спадкового договору і подальші дії по оформленню спадщини набувачу не потрібно виконувати.

Іншою суттєвою різницею між цими двома договорами є  відсутність у відчужувача за спадковим договором обов'язків щороку сплачувати податок з доходів тому, що в нього відсутні самі грошові одержання. За договором довічного утримання таке зобов’язання у відчужувача є, тому що він одержує обов’язкову грошову допомогу.

Приватний нотаріус                                        І.А. Щелкунова

**** 

Посвідчення заповітів

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт здійснюється особисто фізичною особою з повною цивільною дієздатністю. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років та здатна своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати та нести відповідальність у разі їх невиконання

Заповіт, як правочин, безпосередньо пов’язаний з особою заповідача, повинен бути здійснений ним особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а та¬кож інших учасників цивільних відносин (якими, відповідно до Цивільного кодексу України є юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права). Заповідач також може позбавити права на спадкування будь-кого із спадкоємців без зазначення на це причин. Проте, він не має права позбавити прав на спадкування тих своїх спадкоємців, для яких законодавством встановлена обов’язкова частка у спадщині. Цими особами є: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, які успадковують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала би кожному з них у разі спадкування за законом.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав та обов’язків. Ці розпорядження можуть бути зроблені заповідачем у будь-який час. Заповідач самостійно визначає обсяг того, що передається у спадок, він може охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складання заповіту, а також ті, які можуть йому належати в майбутньому, заповідати все майно або його частину. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Якщо в заповіті буде вказане майно, яке на момент відкриття спадщини буде втраченим чи взагалі не придбаним, то в цій частині заповіт буде недійсним. Частина спадщини, яка не включена до заповіту, спадкується за законом.

Складаючи заповіт заповідач має право підпризначити спадкоємця, тобто вказати в тексті заповіту особу або декількох осіб, до яких перейде право на спадкування вказаного в заповіті майна у випадку смерті першого спадкоємця до відкриття спадщини, неприйняття її, відмови від неї, усунення від спадкування, а також у разі відсутності умов при складанні заповіту з умовою.

Цивільним кодексом України передбачено певні вимоги щодо складання та посвідчення заповіту. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт у зв’язку з хворобою або фізичною вадою, за її дорученням заповіт у її присутності підписує інша особа. Відповідно підпис зазначеної особи засвідчується нотаріусом із зазначенням причин, з яких заповіт не може бути підписаний особисто спадкодавцем.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, що мають право вчиняти нотаріальні дії. До них відносяться посадові чи службові особи органу місцевого самоврядування, головний лікар, начальник госпіталю, ди¬ректор або головний лікар будинку для осіб похилого віку та інвалідів, капітан судна, начальник експедиції, командир військової частини, з’єднання, установи або закладу, начальник місця позбавлення волі, начальник слідчого ізолятору. Вказані особи посвідчують заповіти щодо громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально – профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів; громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України; громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних до них експедиціях; військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово – лікувальних закладах; військовослужбовців та членів їх сімей, що перебувають у пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово – навчальних закладів; осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, слідчому ізоляторі.

При посвідченні заповіту вищезазначеними службовими особами (крім посадових, службових осіб органів місцевого самоврядування), а також у разі посвідчення заповіту від імені особи, яка через фізичні вади не може сама прочитати заповіт, є обов’язковою присутність не менше двох свідків. В інших випадках посвідчення заповіту при свідках відбувається за бажанням заповідача.

Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Не можуть бути свідками: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про їх особи .

Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Можливий варіант, коли нотаріус на прохання особи записує заповіт з його слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем та підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом.

Якщо особа, яка бажає укласти заповіт, за станом здоров’я не в змозі з’явитися до нотаріальної контори, вона має право запросити нотаріуса додому, де, з врахуванням вимог законодавства про нотаріат, буде посвідчено заповіт.

Оскільки заповіт – це особисте волевиявлення заповідача, то він має право у будь-який час скасувати заповіт та скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд може визнати заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Наприклад, складання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим запо¬вітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізичні особи, які підписують заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Довідки щодо посвідчення заповіту видаються спадкоємцям тільки після смерті заповідача за умови подання свідоцтва про його смерть.

Приватний нотаріус                                  І.А. Щелкунова

Особливості посвідчення секретного заповіту

Рано чи пізно перед людиною постає питання: що вона залишить своїм нащадкам?

Стаття 1233 Цивільного кодексу України передбачає, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За своєю природою заповіт є одностороннім правочином. Як правочин він має відповідати всім вимогам, що їх пред’являють до правочинів, відповідно до Цивільного кодексу України. Значення заповіту полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов’язків до певних осіб, який існуватиме після смерті заповідача. Водночас предметом заповіту не можуть бути такі майнові права, якими громадянин не мав права поступитися іншій особі і за життя (право на одержання аліментів, пенсії, права відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров’я та ін.). Розпорядження на майно складає основний зміст заповіту. Але в ньому можуть бути й деякі розпорядження немайнового характеру, наприклад, про місце поховання, про покладання на спадкоємців певних обов’язків, пов’язаних з отриманням освіти тощо. Заповіт завжди виражає особисту волю та бажання заповідача, тому й право на заповіт здійснюється тільки особисто. Інтерес викликає й такий різновид заповіту, як секретний заповіт.
Згідно ст. 1249 Цивільного кодексу України секретний заповіт посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт і опечатує. На конверті зазначаються прізвище, ім'я, по батькові, дата народження заповідача і дата прийняття на зберігання цього заповіту. Оскільки, згідно з положеннями цивільного законодавства, секретний заповіт посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом, ця нотаріальна дія має свою специфіку.
Отже, нотаріус повинен роз’яснювати заповідачу, що текст заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.
Секретний заповіт приймається нотаріусом на зберігання без складання опису.
Нотаріус, у якого зберігається секретний заповіт, у разі одержання інформації про відкриття спадщини та подання свідоцтва про смерть заповідача призначає день оголошення змісту заповіту.
Про день та час оголошення змісту заповіту нотаріус повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їх місця проживання йому відомі, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.
Нотаріус у присутності заінтересованих осіб та двох свідків відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.
Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки.
Якщо неможливо визначити справжню волю заповідача, нотаріусом у протоколі відтворюється витлумачений спадкоємцями текст заповіту та відомості про досягнення (чи недосягнення) між спадкоємцями згоди щодо тлумачення тексту заповіту.
У тексті протоколу відображається попередження нотаріусом свідків про відповідальність за шкоду, заподіяну ними внаслідок розголошення відомостей, що стали їм відомі у зв'язку з оголошенням секретного заповіту.
Секретний заповіт після його оголошення залишається в матеріалах нотаріальної справи.
Якщо заінтересована особа, належним чином повідомлена про день оголошення секретного заповіту, на оголошення не з'явиться, нотаріус оголошує зміст секретного заповіту тим особам, які з'явилися.
У разі з'явлення заінтересованої особи після оголошення заповіту нотаріус ознайомлює її з протоколом оголошення секретного заповіту, про що робить відповідну відмітку, яка підписується також цією особою.
Окрім цього слід зауважити про особливість зберігання секретного заповіту, а саме, що секретні заповіти зберігаються в окремому пакеті в залізних шафах чи сейфах.

Приватний нотаріус                                                 І.А. Щелкунова